«Колись, дитиночко, як Україна буде вільна, тоді ми всі повернемо додому!»
Відгомін лунав в обидві сторони. Із листів, що надлітали до Америки, з рідного краю, прибув один від Пришляка, Григорія, в році 1961-му коротко перед переселенням Ірки з родиною до хати-біля-лісу, в якому поміщено було кілька ручно написаних пісень-самоцвітів... які збереглися...
А вдома — значить в Україні — там був город, плеканий Мамцею. Ну і чи не у всіх українців город? Де Дід і Баба ріпку рвали, де ярину саджали і жито й пшеницю чи ячмінь засівали, де й з Богом розмовляли... Бо ми всі, казала Мама, є частиною природи.
Тому переливала Мама, Ірена, стільки любові в пересаджений город... так як сама хата, також малий, але затишний та вкритий деревами. В місяці травні і червні, садилися помідори, огірки, квасоля, кріп, петрушка, а дико росли чорниці.
Господарі залюбки займалися плеканням городу. Трава, переплетена разом з барвінком, стелилися невиміряною дорогою поза межами ґрунту. Весною — часами на сам Великдень, видно було через вікно — рано-раненько на траві сиділи зайченята. Коли прийшла осінь, доні помагали Татові громадити листя, яке густо понападувало навкруг хати-біля-лісу, засипаючи її запашними, вогненно-барвистими смугами. Падало листя з явір-клена і з дубів, з дикої черешні та інших дерев довкруги.
І так хата-біля-лісу жила собі в гармонії зі сезонними порами природи.
Маленька хатина, трохи скривлена, трошки дірява і полатана...
Гілка IV
...а в середині теплоти малої хатини грілася і гріла не-модерна кухня, в якій знайшли собі сховище кухонні знаряддя — олов’яна мучна ложка, друшлячок тощо — чиї корені сягали ще до Батьківщини та її окраїн, кордонів та еміграційних зон, а опісля, помчали в скринях поверх корабля на морських хвилях до Америки, зони невідомого.
Ця кухня, в якій доні часто вчилися та писали задачі при столі, а Мама шуміла там і назад, туди й сюди — представляла кулінарно-ритуальні корені рідного краю. Коли Мама забралася завзято до куховарської чи пекарської цілі, завиваючи голову білою хусткою та лагідно всміхаючись, її цера м’якенька, як ця мука поміж пальцями і на дошці — тоді чинилися дійства... ось вона місила тісто у різних видах... на український хліб, на булку, на пляцок-з-овочевою мармолядою-і-горішками, на чеські книдлі зі сливами, на палюшки-з-цибулькою-й-сметаною, на Різдвяний калач чи Великодню паску... або ліпила грубенькі голубці кругленькими руками, смажила шницлі, складала пампушки-з-вишнями в середині, готовила налисники з сиром, чи то гречану кашу з грибами і зразами, а часами всі ласували житнім хлібом посмарований смальцем зі шкварками. А в Неділю вранці, після церкви, всі сідали до снідання з теплими булочками з маслом і яєшницею з ковбасою.
Мамині тістеві вироби — немов живі, теплі курчата, які зронили кошички доброго почуття і м’яке пір’я доброзичливості. Постійно пахло або тріщало в кухні у тій хаті-біля-лісу... цілісінький божий день. Мама-господиня намагалась ощадно господарити, але завжди щедро подавала і родині, і гостям. Також плекала кухонно-городницький зв’язок — наприклад, збирала усі рослинно-яринові відпадки, щоби закопати їх на городі. В пивниці залюбки займалася пранням і намоченням, якось шукаючи в підвалі психічного самоочищення від пережитого лиха, горя і біди, хоч майже ніколи не нарікала з огірченням.
З родинної кухні, — коли дочки бували непослушними, ґримасними, химерними, примхливими — Мама часами вибігла з Великою Дерев’яною Ложкою, махаючи цю господарську зброю нібито загрозливо як антидот для непослушних, збиточних дочок-смаркуль, «специ-фіндрів», але скоро її прибрана грізність розвіялася та розплилася в сміх і реготання. Схрестивши ноги при литках, одна нога наверх другої, вона опустила Велику Дерев’яну Ложку, нестримно сміялася та забула про догани. Не лайки-сварки, а лунали з її серця переважно слова, як «дзьобчик», «ясонька», «коханятко», «дитиночко...».
Найчастіше, вона «усміхнулась так привітно, яблунево-цвітно», як писав ранній Тичина, один з Маминих улюблених поетів.
Ця Мама припильновувала домашньо-господарські обов’язки зі запалом та гумором, все ж таки не подолавши брак організації та стабільності багатьох років втечі, еміграційних зон і таборів. Така минувшина залишила помітні сліди у різних закутках американсько-української хати-біля-лісу. Мешканцям було притульно, але весь час боролися з балаґаном.
Все-таки в хаті-біля-лісу, де спочатку в перших роках у жодній кімнаті не стояв телевізор, плекалося книголюбство та літературознавство. Доні пристрасно читали двома мовами, та крім денної школи, ще навчалися в українській суботній школі, «Рідна Школа», а опісля відбувалися пластові сходини. Підчас шкільного року Тато раненько в суботу їх возив до великого міста, де находилася численна українська громада. Сам він часто доням вечорами читав і драматично, замашисто розповідав... з відповідними, мінливими інтонаціями, з піднесеними або зведеними бровами — різні старі казки, приповідки, і т. п., як наприклад: Покоти горошок, Ксеня і дванадцять місяців, Максим і Марко, Івасик Телесик та інші. Слухаючи казку «Покоти горошок», тоді молодша доня, сидячи разом зі сестрою поруч Тата на ліжку, уявляла собі, що за вікном, об яке торкалося якесь галуззя — близько, у сні, дряпаюча лоза сягатиме вгору, повз зовнішньої стіни, аж влізе через шибу... до самого ліжка дівчинки, і залоскоче ніс.