Ранками доні стрибали з книжками й канапками — з грубого житнього хліба, замість «Wonder bread»[11] — до «американської» школи. А Мама залишалася вдома і сама також вчилася, бо ж її молоді літа університетського навчання перервала війна, а мрія та запал до здобування вищої освіти не покинули її. Ірка керувалася ідеалами та запалом сповнити Батьківський мандат, щоби «пильно вчитися і здобути вищу освіту», переданий листами із-за польсько-радянського кордону, звідки він не міг вирватися.
Навчання взагалі становило вагоме місце в родинному житті. Очевидно, крім книжками, Мама займалася порядками. На колінах, чистила підлоги маленької хати та виполікувала і видушувала шмати тими самими руками, які писали тезу ступеня Маґістра, і тими самими руками, які підтинали (дуже коротенько, по-китайськи) гривки донечок та вимивала перед спанням задочки доніні.
Ця Мама, ще в Європі, відважилася пішки перейти воєнну німецько-большевицьку границю, коли в 1940 році вибралася разом з молодим членом підпілля, котрий ішов на місію. Ірена тоді хотіла відзискати свої документи з львівського університету, де почала короткий час научатись, аж поки війна вибухла і треба було повернути на захід до Мамці, до Чесанова... Ірена, бо була одчайдушна, хотіла трохи посмакувати небезпеку, почуття геройства.
Вибралися вони в дорогу, Ірка і Дизьо Чорнєґа через зимові сніги, та без перешкод переступили границю. Прибувши до Львова, Ірена швидко полагодила свої справи. Як розповідала багато років пізніше, пригноблюючий вигляд, настрій міста Львова сильно вразили її. Коли рушили в дорогу поворотну, молодий хлопець і молода Ірка були втомлені, змерзлі, голодні й напружені. Вони рішили, що нема ради — треба буде по дорозі постукати до когось в двері і, дай Боже, — попросити в когось нічліг. І так здійснилося. Оповідаючи не раз про цю пригоду своїм доням багато років пізніше, Мама Ірена завжди заплакала, захлипала, засльозилася... бо в часі війни, чужі (але свої, рідні) люди пустили до хати невідомих мандрівників з темної ночі і навіть, хоч бракували харчі — подали напитися теплого молока!
Вранці знов вирушили далі хлопець і дівчина, щоби дійти на місця безпечні. Але застали сторожів — німецьких жандармів при границі.
«Гальт!»
Хлопець знав, що треба сказати, і вояки перепустили їх.
Повернувши назад, «Як радісно Мамця мене вітали!» — пригадувала Ірена. Але з Дизьом було інакше. Він часто переходив границю, і раз врешті йому не пощастило. Затримали його і розстріляли.
А молоденька Ірена застудила ноги і захворіла. Залишились у неї ці ревматичні болі на все життя. Тоді, в 1940-му році, молода панна лежала якийсь час і не могла ходити. Коли стало краще, Ірка вирушила до містечка Горинці, де знаходилися цілющі води у лікувальній санаторії. Там, у Горинцях, щось трапилось, яке осталось в пам’яті як травматичне враження...
Це був час війни. Довкруги. Не тільки просто на якомусь далекому полі бою, а близько. Настрій був напружений. Не знати було, що їх чекало, куди далі? Виїхавши з Липівця через несподіваний наступ большевиків, Ірка з Мамцею сиділи в Чесанові, в зоні втікачів. Коли в Горинцях Ірка ходила і шукала будинку, з’явився чоловік, який Маму остерігав, благав... Каже: «Там не йдіть! Я Вас благаю, там не йдіть!» І в нього в руках був хрест.
Хоч бракувало фактів, ця розповідь Мамина при столі в кухні в Америці, сильно вразила членів родини, які слухали. Діти не вповні розуміли, але збагнули, що зло людське, на жаль, ходить поміж нами.
Тими самими ногами, якими переходила границю, пізніше, вже на еміграції в хаті-біля-лісу, Мама тупотіла в моментах кумедних сцен до ритму гімну «Marsz, marsz, Dombrowski», а тоді реготалася у відпруженні трагікомедії.
Гілка V
Різдвяні свята у хаті-біля-лісу відбувалися дуже настроєво. Це був час урочистого дійства. Із захопленням, усі підготовлялися заздалегідь з печенням, виготовленням святочних страв, прикрашенням живої ялинки, постом, вертепом, колядою... Все без надмірного, дешевого матеріалізму, чи Санта Клаусів...
Навпаки, Свята в хаті-біля-лісу, в сприйманні донечок, представляли широкоокі радості, прості, сердечні щирості, щирі невинності — час, коли проявлявся особливий, піднесений настрій. Тоді, коли дні бували короткі, але сонячні та холодні, сніг під ногами тріщав, та червоні кардинали прилітали під віконня, сівши поверх снігом вкритих білих кущів.
Зима в роках їхнього дитинства бувала холодна з морозами й снігами. Делікатні, витончені взори з інею вкривали вікна, а на підвіконню звисали льодові соплі[12] та видніло ярке, зимове смеркання, а в куточку — запашна ялинка. Зараз входять у двері засніжені, задихані доні з усміхненим Татом, свіжі з проходу-спацеру. Зараз дівчатка побіжать до Буні на канапі, а вона завзято грітиме їхні змерзлі рученята, своїми теплими, або встромляла собі попід пахами. А Мама в кухні какао заварює, пригріває до подавання для пішоходів повернувших до теплої хати з червоними личками. Потім Буня подавали на тарільчику квадратові шматочки житнього хліба, посмаровані маслом і медом; а в літі бували кромки житнього хліба, посмаровані сметаною зі свіжими огірками.
У кімнатах, де тихо шипіла і муркотіла піч, тепла родинна пара не торкається, не розтоплює дрібних взорів інею на шибах вікон, за якими звисають довгі, прозорі, скляні соплі[13]...
Мило згадуємо давні, пережиті свята вдома, повні краси, романтичної, зимової природи та піднесеного релігійного настрою. Згадую, як це було зворушливо, коли після вечері колядники заспівали під вікнами, а ми, вийшовши на ґанок їх привітати, глянувши на небо повне зір і відблиски світла на іскристому снігу... наче б природа також святочно звеличувала цей вечір.
Все в душі святкувало... І ялинка вдома, і страви, і ці добродушні люди, і звірята.
А коляда — яка ж вона була радісна, як співали ми її з цілої глибини серця. Тепер лиш пригадувати нам влучні слова наших поетів, які були змушені обставинами святкувати на чужині, і які в цей вечір тужили за рідним домом і снували думки і вірші в рідний край.
Ми тут тепер, коли засідаємо до вечері, згадуємо Вас, всіх дорогих рідних, і лучимося думками з Вами, а також пересилаємо своє почуття у простори вічності і згадуючи всіх померлих у нашій родині.
Такими словами в постійному листуванні до УРСР, переселенча господиня дому зміцнювала шнурочок-ленту з далекими границями, а в своїй крилатій хаті, придержувалась старих, повноцінних звичаїв, відновляючи їх новим змістом.
Тоді, в зимовий час, коли Різдво наближалося, хата-біля-лісу тріщала... льодом на подвір’ї, інеєм на вікнах і дверях, ритмічним стукотінням печі, та в кухні — запахами печення маківників, медівників, калачів і тістечок, і також смаженням великих кількостей цибулі і грибів; як теж повільним кипінням буряків на борщ...