Часами Мама проявляла свою слабість, попадала в ностальгічний взлет... Коли в хаті-біля-лісу в Америці, на магнітофоні грали й співали чи то Капела Бандуристів, чи Хор Дніпро[15], або хор Вірьовки — тоді часами Мама Ірена ридала.
«Дитиночко! Колись... як Україна буде вільна... тоді ми повернемо додому!»
А коли смеркало над хатою-біля-лісу, всі межі й границі затералися, наставав час рушіння, тремтіння світло-тіней та невидимих, охороняючих хмар, які розплилися в небесах, і коли перед сном, сіються зерна лахмітних мрій.
«Поко-ти-лося сер-день-ко...» — лоскотала Мати дитину на подушках. Дитину, в якої мова свобідно розвивалася, слова розтягалися немов з тих шпульок багатокольорових ниток до вишивання тих, насичених кров’ю любові космічно-гармонійних взорів.
Коли бувало особливо холодно, Мама наніч дочок завивала в комедні шуби, а вдень, до школи, в довгі, густо-в’язані червоні панчохи та хустки тому, що вона їх любила більше, замість не досить.
Майже кожного вечора, коли Мама готувала дітей до спання, вся родина клякала при ліжку, над яким на стіні висіла ікона Мати Божої Неустаючої Помочі, і всі вголос разом молилися... «Під Твою милість прибігаємо, Богородице Діво, молитвами нашими в скорботах не погорди, а від бід збави нас, єдина-чистая, благословенная...»
Гілка VI
Маленька хата, до якої додому йшов пішки з праці, з університетської бібліотеки, вірний, любий Тато, прибиралася до сезонних примх природи, які завжди прикрашували її... то раз білими перинами снігу, то довгими смугами тіней, то блідо-зеленим інеєм весни на густих галуззях дерев... а тоді пишним розквіттям травня і червня, яке з гори дороги, овінчувало її. Для Мами, маленька хата стала тим затишним куточком, де теплота родинного серця завжди гріє та вітає, де спокій та лагідність навкруги становили душевний дім.
І навкруги —
До коренів маленької хати-біля-лісу вщерть допливали ці промені та огрівали тіло й душу. А господиня дому наповняла кожну кімнату своєрідною атмосферою чарівного, таємного, уявного, притульного і теплого, так що простір, ширина хати якось розширявся та вміщав безмежність — пам’яті та любові. Мама несла в душі цю потребу плекати дім та передавати теплоту рідного, ще з часів свого дитинства.
Пізніше, будучи трохи старшою, молодою дівчиною, будучи ученицею в ґімназії, Ірця любила лежати на траві й вдивлятися в гору та глядіти прямо ввічі на небо, та пильно спостерігаючи хмари, і так, літати уявою. Хмари полонили її душу... хмари до неї шепотіли, візерунками прикрашували небосхил, як також полотно уяви. Молодою дівчиною, в зошиті написала ось так:
Перед сумерком біля хмар. Розпливалися хмари...
Було їх безліч, а всі у різних кольорах. Розпнялися ліниво по сірому небі довгою ясною смугою. А кожна з них — то краща від другої. Мінились до сонця щохвилі, а все творили зіграну цілість красок. То рожеві веселі, що намагалися всміхатись, то золоті — ясні, що співали про чисте, благородне, дороге почування, то сині-фіолетні, що навівали сум-тугу.
Гралися хмари — купались промінням святого сонця — свого щастя. Ясніли, мінились, раділи й грались.
Мов мрія... так, мов ці мрії — далекі, гарні та недосяжні, але леліяні в уяві малої голівки, що шукає краси, енергійно розпихає погань буднів та прямує до нього — до великого сонця!
Перелетіло перед очима стадо ворон. Так цікаво летіли крикливі пташки! Одна перед другу вихвалялися ритмікою свого лету.
А от — і сіли на голий вершок верби та всадовились крикливо на сухому гіллі.
...А хмари? — хмари! Де ж ви? Золоті, ясні, рожеві — де ви? Їх нема, цих, що відкрили перед моїми очима такий багатий світ краси і насолоди для душі. Вони розплились по безмежному просторі неба. Остались понурі, темні смуги.
...Хмари розплились, мов мрія...
Розпучливо глядять широко отворені очі, там, де недавно гралося щастя — мерехтіло, тягнуло приманчиво до себе малу істоту, — тепер розляглась сіра буденщина.
Але ось! Знайшли ці живі, розпучливі оченята маленьку хмаринку, що вклонилась над землею і схована між віттям дерев, горіла полум’ям. Звернула своє мале, розпалене обличчя до сонця та всміхалась щастям. Мабуть, знала, що зостала сама між сірими мряками, однак перемагала їх.
Малі оченята, що перед хвилиною вжахнулись втратою щастя, тепер вцілили свій зір на хмарку та пили вогненний запал. Тут дорогий останок давної краси, тут вся надія.
А темні, понурі смуги змінились у крилаті страхіття. Розтягли свої зловіщі крила та намагались вдусити завзяту хмарку.
Та от — зіронька зійшла, ще менша від хмарини, та ясна, ясна, мов очі невинної дитини. По замореній землі кинула свої лучі, що проголосили панування світла.
Тоді у чорних оченятах заблистіли зорями сльози щастя[16].
У хмарах літала, а на землі присідала та притулювалась до рідного лона.
Із зошита шкільного молодої Ірки...
Усі найкращі спомини з мого життя... тут провели ми, я свої дитинні літа. Кожний кутик ліса рідний. Коли я приїжджаю додому на ферії, оглядаю кожну кімнату зокрема, бо всі вони мені дорогі. Вони неначе свідками цілого мого життя, яке я провела у роках молодечих. Моя рідна хата — це для мене дороге місце, часто коли душа подразнена різними дальшими неповодженнями, шукаю спокою і відпочинку з думкою про хату. Вона неначе вічна домівка всіх моїх ранніх думок і почувань. Дійсно, тут вперше пізнала я засадничі і найвищі прагнення і любові Бога, Вітчизни і людей. Певно, що усі науки, усі благородні почування, що маю, це завдячую родичам, але хата, тому, що стала місцем, де я виховувалася і тішилася дорогою домівкою...
15
Український хор, створений емігрантами у 1955 р. у Клівленді, Огайо. Дириґентом був Євген Садовський.