Кинувся чарівний кінь вниз, вдарився грудьми об землю, аж іскри посипалися навколо. Захололо в грудях Правдосвіта. Та вже скаче Герояр з вершниками своїми по підземеллю.
Виносить їх на широкий майдан. А на майдані стоїть стара-старезна кузня. Котиться дим з неї, скачуть іскри багряні, чуються співучі удари молотка, гупання молотів.
Скочив Правдосвіт з коня, підійшов до кузні. Бачить — в полум’ї й диму стоїть Іван — Великий Коваль, кує меча. Руки в нього, як стовбури дуба, груди, ніби гори, — справжній богатир казковий. Та чоло засмучене, брови нахмурені, задума тяжка на лиці. Біля коваля стоять два молотобійці, помагають йому.
Побачив Іван — Великий Коваль гостя, перестав кувати, відкинув убік меча. Запитав здивовано:
— Хто ти? Чого волієш від мене? Хіба не знаєш, що незабаром надійдуть слуги Володаря мечі забирати, тоді горе буде тобі?!
— Я Правдосвіт! Не будеш більше ти кувати мечі для ворога, Великий Ковалю! Йдем зі мною, добувати волю народну!
Заясніли очі Івана — Великого Коваля. Розійшлися зморшки. Розігнувся стан. Вдихнув він грудьми богатирськими повітря, обняв Правдосвіта. Виглянув з кузні, побачив Герояра, наречену героя Надійку. Радісно сказав:
— Бачу — надійшов час викувати меча заповітного Вогневида для тебе, славний звитяжцю! Чи не для цього ти з’явився до мене?
— Вгадав, чарівний Ковалю! Куй! Тільки де взяти заліза, що розсікало б мури ворожі, тьму віковічну?
— Є таке залізо, — хитро усміхнувся Іван — Великий Коваль.
Він узяв лопату, почав копати недалеко від горна. Добув з ями старовинний плуг-орало, кинув його в огонь. Кивнув помічникам. Ті налягли на міхи. Зажевріло вугілля, затанцювало полум’я над оралом, осяяло кузню.
— Що то за орало? — здивувався Правдосвіт. — Чому ти так пильно беріг його?
— То плуг прадавніх хліборобів, що орали вільну землю. В ньому надії наших предків, піт праці їхньої, дух незборимої волі, яку приспали вороги, лакузи панські. Заповідано з давніх-давен берегти це орало, і в час грізний викувати з нього меча Вогневида. В тому мечі буде вся міць народу нашого! Гей, помічники, беріться до праці!
Вихопив коваль з горна розжарене орало, кинув на ковадло. Загриміли молоти, заспівав молоток. Видовжилося орало під тими ударами. І незабаром на ковадлі вже яснів багряний сяючий меч.
— Загартувати його треба, — суворо сказав Іван — Великий Коваль. — Ходімо, Правдосвіте.
— Куди?
— Недалеко.
Вийшли вони з кузні, спустились до річки, що протікала поряд, б’ючи джерелом з сірої підземної скелі. А вода в ній чорна, страшна — клекоче й піниться вона. І чується в тому клекоті Правдосвіту плач людей, стогін замучених, сумні пісні жінок.
— Що за ріка, Іване — Великий Ковалю? — запитав Правдосвіт.
— То ріка сліз народних, пролитих у рабстві, — сказав Іван. — Загартуємо в джерелі страждання народного меча Вогневида. Тоді ніщо не встоїть супроти нього!
Занурив меча у ріку коваль. Хмара біла заклубилася над водами. Витяг меча Іван, підняв угору. Ніби тисячі блискавок заграли в повітрі.
— Бери!
Взяв меча Вогневида Правдосвіт, поцілував священне лезо.
— А тепер в путь, Іване — Великий Ковалю! Визволяти інших Будівників Народних!
— В путь! — гукнув Іван.
Він почепив собі до пояса меча, взяв ще кілька мечів на запас, сів на свого коня, що стояв у загоні.
— Ех, давно я не був у бою, — загукав Іван — Великий Коваль. — Веди, Правдосвіте, на світ ясний, під зорі вільні! Застоявся, коню, попрацюєш трохи!
Загриміли копита Герояра по підземеллю, поскакав за ним кінь коваля Йвана. Вискочили вони на поверхню землі, помчали шляхами. Показує Надія на мури високі, велить прямувати туди.
— Там Андрійко — Великий Ткач, — сказала вона. — Визволяйте його, богатирі!
Ех, як метнулися герої до мурів тих. Як махнув мечем Правдосвіт — повалилися стіни. Виросла перед богатирями сторожа чорна, націлила списи в груди незахищені.
— Втікайте, нерозумні! — кричать охоронці. — Посічемо вас на капусту!
Зареготався Правдосвіт, підняв меча вогняного.
— Минув час ваш, вороги! — гукнув він.
Задзвеніла криця. Не витримують ударів народної зброї мечі ворожі, кришаться. І ось уже нема сторожі чорної, шлях вільний до Андрійка — Великого Ткача.
Сидить славний майстер біля ткацького верстата, прикутий тяжким ланцюгом. Тче тонкі полотна для Володаря Лихого, для посіпак хижих. А навколо нього — сотні дівчат і жінок. Шиють сорочки, вишивають їх візерунками дивовижними.