— Погоню до гір! — гримнув головний лакуза. — Спіймаєте — тягніть до палацу. Сам Володар бажає бачити цього бунтаря з таким химерним ім’ям. Чуєте?
Помчали вершники до гір. Всі стежини вкрили, мовби мошкара чорна. Коли сонце підбилося до обіду, побачили попихачі самотню постать на полонині.
— Ось він! Доганяйте!
Загуркотіли копита ковані по камінню. Засвистіли нагаї. Мов змії, помчали коні вгодовані за втікачем. А перед ними злобні пси з ошкіреними пащами, навчені хапати й рвати людей. Ой, Правдосвіте, що буде з тобою?
Побачив лиху погоню хлопець. Побіг він щодуху до скелі.. Випирає з нього дух, котиться градом піт. А погоня все ближче.
Вбіг Правдосвіт під покрив буків вікових. Перескочив потічок бурхливий. Потрапив на невелику зелену галявину. Стоїть серед галявини хатка благенька, аж світиться вся. Мохом поросла, похилилася. А біля хатки бабуся. Зігнулася вона аж до землі, руки чорні, кістляві, ніс гачком, ніби в баби-яги, пооране глибочезними зморшками лице.
А погоня вже зовсім недалеко. Ось-ось вихопиться вона на галявину.
— Йди за мною, — сказала бабуся і повела Правдосвіта до хатки. Невідомо, як протиснувся в двері високий та плечистий Правдосвіт. Виглянув у віконечко, жахнувся. Посіпаки вже мчать по галявині, гукають щось несамовито.
Причаївся Правдосвіт, навіть подих затамував. Чує він крики зловісні:
— Куди подівся втікач? Чому не хапаєте його?
— Наче крізь землю провалився. До галявини добіг і зник.
— Шукайте, може, на галявині яма є або хід підземний?
— Нема. Пусто. Скелі та колючки…
Дивується Правдосвіт. Невже вони не бачать хатки, що стоїть серед галявини? Адже ось лакузи зовсім поряд! І не скелі голі навкруги, а ніжна зелена трава. Чи не сниться йому?
Завмирають голоси погоні. Ось зовсім уже не чуть. Повернувся Правдосвіт до бабусі, вклонився, поцілував зморщену руку.
Бабуся покивала схвально головою.
— Поштивий, синку. Гарно мати виховала тебе. Хто будеш? Звідки?
— Правдосвітом звати. Втік від Володаря. Не хочу в рабстві гнити.
— Добре ім’я, — мовила бабуся. І вчинив ти добре. А що бажаєш діяти далі?
Загорівся Правдосвіт. Гаряче сказав бабусі:
— Хочу звільнити весь народ з рабства. Хочу послужити землі рідній.
Задумалась бабуся. Правдосвіт терпляче ждав її слова. Нарешті вона сумно похитала головою й одказала:
— Слова всі можуть говорити, синку. В годину гарячу серце кипить і гадає, що світ переверне. А на ділі — важче. Набагато важче, Правдосвіте!
— Хочу до діла! Навчіть, як діяти, бабусю…
— Не поспішай. Молодий ще, немудрий. Терпіння мало. Звільнити народ від неволі — ой, якого терпіння треба, синочку. Залишайся в мене на рік. Ти хотів послужити землі рідній? Послужи спочатку в мене. Згода?
— Згода, бабусю, — сказав Правдосвіт. — Ви врятували мене. Вам я завдячую життям. Лише скажіть одне — чому посіпаки не побачили хатки? Чому проїхали мимо?
— Прийде час — дізнаєшся, — хитро всміхнулася бабуся. — Май терпіння, Правдосвіте.
Почав жити хлопець у гірському притулку. Спочатку нову покрівлю поклав на хатку з тесу букового. Полагодив призьбу. Залатав стіни. Похвалила його за це баба. Потім сказала:
— Важку роботу загадаю тобі. Витерпиш — нагороду матимеш. Відкрию тобі, що бажаєш. Не витерпиш — підеш, куди очі дивляться…
Згодився хлопець. Повела його баба в глибоку, темну печеру. Запалила смолоскип, звеліла світити. Довго йшли вони. Стежина вела нижче й нижче. Блищали на стінах самоцвіти, зміїлися жили золоті, срібні.
— Отакі багатства? — дивувався Правдосвіт. — Чому ніхто не знає про них?
— Вільному народу належать ті багатства, — промовила баба. — До того часу ніхто не торкнеться їх. Та ось ми прийшли вже, синку. Тут твоя робота…
Дивиться Правдосвіт, дивується. Зупинилися вони біля каменя величезного, сірого. Вріс він в скелю, стоїть непорушно. Ба ні, здається йому, що ворушиться той камінь.
— Торкнися, — звеліла баба.
Торкнув рукою Правдосвіт камінь. Дихає камінь. Що за диво?
— А ще послухай.
Притулив вухо до каменя хлопець. Чує стук тихий, тривожний. Ніби віддається той стук у глибині землі, завмирав десь вдалині. І ще ніби стогін чути в камені, плач якийсь тужливий. Чи йому здається?
— Бабусю, — тривожився Правдосвіт, — що це за камінь? Що з ним треба робити?
— Що за камінь — дізнаєшся потім, — суворо сказала бабуся. — Глянь — він холодний. Його треба розігріти тяжким, щирим трудом, щоб сяяв, як сонце. Чуєш — він ледве стукає? Треба, щоб він бився громово в надра гори. Маєш роботу. Носи дрова в оцю печеру, поряд з каменем, пали. Щоб не згасав огонь. Ти не повернешся до моєї хатки, доки не покличу. Так випробуємо твоє терпіння і щирість. Інше — знатимеш потім. Згода?