— Я сказала — не печалься. Гнали її від села до села посіпаки та лакузи, лаяли, обзивали матір’ю Брехосвіта. Та дізналися люди, що пішов Правдосвіт у гори добувати волю народну, побачили вогні над горою заповітною, почули, як дрижить земля. Тепер оберігають люди твою матір. Тож заспокойся, пали вогонь…
З новою силою взявся до роботи хлопець. Вже вдвічі більше плах смерекових він підкидає до вогняної печі. Пашить печера нестерпним жаром, та обливається Правдосвіт водою з потоку, підтримує незгасний вогонь.
Минув ще рік.
Вже ясно-жовтим промінням сяє камінь. Вже стовп диму й полум’я сягає хмар. Вже вдень і вночі двигтить, гримить Вогневиця.
З’явилася в ранок урочий бабуся. Розігнувся в неї стан, легшою стала хода. Та обличчя закрите непрозорою запоною.
— Добре, синку, добре, — мовила ласкаво. — Далеко видно твою роботу. Показуй камінь.
Пішли вони в печеру. Помилувалася баба каменем, послухала дихання його радісне, стук бадьорий, що віддавався в глибині землі.
— Славні руки маєш, Правдосвіте. Не пусті слова казав мені, коли зустрілися. Та ще рік треба погріти камінь. Чи маєш терпіння?
Зітхнув Правдосвіт, та твердо сказав:
— Згода, бабусю. Все витерплю, аби наблизити час заповітний. Лише скажіть, що чути в народі?
— Прокидається народ від сну вікового, — мовила баба. — Вже чути пісні над селами. Вже сяють очі в людей. І матері не бояться розповідати дітям казки. Тільки лютують посіпаки Лихого Володаря. Багато голів стинають, до в’язниць сміливців кидають. Та дарма. Час урочий надходить. Пали вогонь, Правдосвіте!
Пішла баба.
Знову взявся до праці невтомної хлопець. Втричі більше рубає смерек він у лісі віковому, кидає в піч палаючу. Важко дивитися йому на полум’я сліпуче. Здалека жбурляє він дрова до багаття, бо й вода вже не допомагає втишити жар.
Минув рік.
Вже вогняний ураган стоїть над Вогневицею. Стовп диму й полум’я пробиває хмари, сягає зір. Дивується й радіє Правдосвіт. Відчуває він, що незабаром скінчиться його праця в печері.
З’явилася в час призначений баба.
Хто це? Яка ж це баба?
Біля печери стояла висока струнка жінка з прегарним обличчям. Товсті русі коси спадали в неї на спину, на голові пишався вінок з весняних квітів. Ясно сяяли карі очі, ніби зорі вечірні.
Дивувався Правдосвіт, мовчав, милувався величною постаттю. Нарешті здобувся на слово:
— Хто ти, прекрасна жінко? Я чекаю бабусю.
— Хіба ти не впізнав мене, Правдосвіте? — ніжно запитала жінка. — Я й є та сама бабуся.
Ще більше вразився Правдосвіт.
— Голос ніби схожий. А з лиця — ні. Ти ж була така стара, змарніла. А нині така чарівна. Хто ж ти така?
— Веди мене до каменя, Правдосвіте. Потім скажу все.
Пішли вони в печеру. Наблизилися до вогнища. Блакитно-білим полум’ям мерехтить камінь, веселкою барвистою оточений він, чути в просторі біля нього пісню чарівну. І диво дивне! Вже нема жару в печі. Лиш попілець сірий встилає дно печери. А камінь дише вогнем, трусить скелі, жбухає бурею полум’яною в далеке небо.
— Добре, синку любий, — мовила жінка. — Терпіння твоє незвичайне. Скінчилася твоя праця в мене…
— А що чути в народі?
— Прокинувся народ. Не хоче гнити в неволі. Згадали люди героїв давніх, казкових. Лютують слуги Володаря, вбивають людей, та вже нічого не вдіють. Чекають у народі героя великого, який вкаже дорогу до волі…
Аж сколихнувся від радості Правдосвіт.
— Я готовий, чарівна жінко. Ти обіцяла мені поміч. Кажи, що діяти? І поясни мені, що це за камінь. Хто ти така?
— Тепер скажу, Правдосвіте. Цей камінь — то Серце Землі Рідної. З давніх-давен захололо воно, ледь животіло. Бо забули люди про волю, а в рабстві серце сіріє, стає байдужим…
— А ти?
— А я — Вартова Серця. Я донька Рідної Землі. Ти бачив, яка я була негарна. Я стала такою, якою мене бачили нещасні раби. Тепер ти повернув справжнє обличчя вогняною працею. Хвала тобі, Правдосвіте! Та на цьому не скінчиться твій подвиг. Ще далеко до мети. Велика сила в Лихого Володаря, непросто здобути волю народну!
— Кажи, що діяти, — я готовий!
— Треба розшукати коня Герояра, який перенесе тебе через всі прірви, через всі небезпеки.
Я чув про нього. Матінка розповідала казки про чарівного коня. А хіба він є насправді?
— Є, синку. Нема брехливих казок. Все, що народ розповідає в казках, — правда. Слухай далі. Здобувши коня Герояра, ти повинен викувати меча Вогневида, який розсіче будь-яку пітьму, всі мури лихі, всіх вояків ворожих.
— Як же викувати його?