Встала з пилюки придорожної Надія, припала до хлопця, ясочкою поглянула в обличчя мужнє.
— Проведу тебе, любий, до Країни Казки. Знаю дорогу.
— Звідки знаєш? Хто сказав тобі?
— Ще прабаба моя знала ту таємницю. Передала бабі, баба матері, а мати — мені. Оповідала я подругам та хлопцям, що є Країна Казки, та сміялися з мене всі. А нині ти сам бажаєш добутися туди. Ходімо. Не марнуймо часу…
Дивувалися люди сусідські. Бачили вони, як обняв високий та гарний парубок непоказну дівчину, та й пішли вони шляхом широким на схід.
— Диво дивне, — шепотіли баби старі. — Що б то могло означати? Хто він — такий жалісливий? Вже давно на нашій землі не було сердечних людей. Зачерствіли душі, зникла жалість…
— Може, Правдосвіт з’явився? — озвався хтось з молодших.
І пішло те слово між народом. Від села до села. Від поля до поля. Правдосвіт! Правдосвіт об’явився! Вийшов з гір. Іде селами. Ждіть, люди, волі!
Вірили в народі тим чуткам, бо яскраво на обрії пломеніла гора Вогневиця. Дивилися на неї люди, ждали сподіваного часу, повнилися ненавистю до ворогів лютих.
І докотилися чутки до палацу Лихого Володаря. Як чорна хмара, розлютився він. Скликав головних слуг, гримнув на них:
— Чули, що мовиться в народі? Правдосвіт вийшов з гірських криївок, пішов по селах. Чому не схопили його ще досі? Чому не бережете свого Володаря?
Вихором зірвалися лакузи з місця, помчали до війська, зібрали поплічників. Загриміли копита по шляхах, загавкали пси сторожові. Піднялася над землею курява. Врізнобіч поскакали загони на пошуки Правдосвіта.
А хлопець з Надійкою вже минули багато рік повноводих, нетрів лісових густих, полів широких панських. На обрії майоріли височенні гори з крижаними шапками на вершинах. Таких ще не бачив у своєму житті Правдосвіт. Надія вказала на ті гори, мовила:
— Там, за білими вершинами, Країна Казки.
— Тоді спішімо, наречена моя!
— Зажди. Чомусь тривожиться серце моє…
Лягла Надія на землю, притулила вухо до шляху. Занепокоїлась.
— Чути погоню, любий Правдосвіте. Вже недалеко. Сотні вершників скачуть за нами…
— Що ж будемо діяти? Навіть заховатися нема де. Поле навкруги пустинне…
— Не журися, сужений мій. Зарадимо горю…
А вже ближчає курява страшна. А вже чути далекі крики лютих посіпак. Махнула рукою дівчина, промовила слово чарівне. Розлилася вона озером степовим, криштальним. Став біля озера, над берегом, Правдосвіт явором високим, густолистим.
Прискакала погоня. Зупинила коней біля озера. Чудуються лакузи.
— Ніколи не було в цьому степу озера. Звідки воно?
Припали спраглі посіпаки до води прохолодної, почали пити. Та тільки встигли ковтнути кілька разів, як посиніли, попадали на землю, качаються від болю страшного.
— Зачарована вода. Прокляте озеро! — гукали вони.
Розлютовані лакузи підскочили до явора, почали рубати. Не бере сокира дерева. Лише іскри сиплються в усі боки. Злякалися вороги, помчали назад, до палацу Лихого Володаря. Розповідають вони йому про озеро прокляте, про явір невразливий.
— Самі ви прокляті! — заревів Лихий Володар, тупаючи ногами. — То ж сам Правдосвіт і його відьма-наречена. Давно мені матінка пророчила лихо від пари цієї. Не слухав я її, а тепер маю відплату! А ви, нікчеми, не могли знищити явора. Обкласти багаттям, спалити його!
Розскочилися поплічники від лютого Володаря, помчали знову в погоню. А тим часом Правдосвіт з Надійкою перекинулися на людей, рушили до гір заповітних.
Уже дихають далекі крижані шапки холодом. Уже рівнина перейшла в невисокі горби. Вже шумлять весело потоки, стрибаючи по камінню. Та знову прислухається Надія, тривожиться.
— Погоня, любий друже! Поспішаймо!
Важко дівчині шкутильгати, втомилися ноги в неї. Бере її Правдосвіт на руки, пригортає до грудей, несе по крутій стежині.
Шлях їм перепинила широченна прірва. Не обійти її, не об’їхати. А позаду вже долинають крики зловісні, чути стукіт копит кованих. Поблід Правдосвіт. Зітхнув тяжко, опустив сужену на землю.
— Видно, пропадати доведеться. Буду одбиватися, Надіє. А ти втікай, голубонько. Я затримаю їх…
— Без тебе втікати? — осміхнулася Надія. — Без тебе нікуди не піду. Ми врятуємося від погоні.
— Як, наречена моя?
— Чи віриш мені, Правдосвіте?
— Вірю щиро.
— Тепер дивись.
Дівчина вирвала жмут волосся з своїх кіс. Хутенько сплела з них довгу нитку, прив’язала до неї камінь. Потім кинула на той бік прірви. Простяглася через ущелину блискуча ниточка, ледь помітна вона.