- Так ба-а… що воно! - тільки й промовили здивовані дівчатка, як Сум зразу так і зник; не вгледіли, де й дівся.
IV
Час був вже пізній. Дівчаточка глянули на небо. Стоять зорі, виморені та витомлені, тілько сонними очима лупають; інші, повившись невеличкими хмарками, й прикорхнули. Одна нещасна Вечірня Зоря не спить: перейшла аж на другий край неба. Стоїть сумна-невесела, заглядає за гору.- Немає, не видко! - промовляє так гірко, як не плаче… Горе безталанній Зіроньці! А лукаві Волосожари вискочили з-за гори та зиркнуть на неї, зарегочуться та й знову сховаються за гору. Бідна Зіронька за смутком нічого того не бачить: ухопилась за обличчя біленькими рученьками та голосить-голосить!
Коли се… зачервоніло, завидніло з-за гори… Не йде - летить Місяченько та прямо до Вечірньої.
- Зіронько моя!.. Та стрепенулася.
- Місяцю мій! Ясний мій! І обнялися. Від радощів одно одному слова не скаже.
- Ох, як ти мене вимучив! Ох, як ти мене виморив! - почала Вечірня Зоря, схилившись до нього на плече головкою.- Всі очі продивилася, тебе виглядаючи, попалила серце слізоньками, тебе дожидаючи! Де ж ти так, мій голубе, барився? Чи не гріх же тобі з мене, нещасної, отак знущатися?
- Життя моє - лихо моє! - зітхнув важко Місяць.- Нема мені добра на світі, й не діждуся його ніколи… Дізналася стара гаргара, що ми з тобою кохаємося… Отеє все біля себе держала. Було мені та й всім дісталося! Темноту костить, на чім світ стоїть…- То все, каже, та сліпорода зводні зводить! - Мене перелесником лає, тебе - повією…
- Нехай як хоче лає,- мовила Зірочка.- Що ж, коли я люблю тебе. Коли ж не переможу себе - тебе любити! - І зовсім припала до нього.
- Безталанна моя! - прогув Місяць, пригорнувши міцно до себе, й гаряче поцілував у ясні очиці…
- Ага-а? Так ось ті тихі, та смирні, та богобоязливі! Так ось як вони порпляться та голубляться! - почувся несамовитий крик ззаду них.
Озирнулися… аж біля їх стоїть Сонце, червоне та сердите, очима іскри так і сипле.
Безталанна Зірочка зразу як та стіна стала - біла-біла, вся тремтить. Злякалася.