— Так, так, — зітхнув жаборицький водяник Лішка, на прізвисько Гейкавець. — А яка тоді була вода! Можно було різати її, як масло, робити з неї кулі, прясти нитки, крутити мотузки. Вода була тоді, як сталь, як льон, як скло, як папір, а густа, мов сметана, а міцна, мов дуб, а гріла, мов кожух. Все тоді було з води. Ех, який жаль, що нема вже такої води! — І старий Лішка так сплюнув, що аж зробилася калюжа.
— Бувало, кажуть, і зозуля кувала, — мовив задумано Кройцман. — Вода тоді була дуже гарна та геть-чисто німа.
— Як то німа? — здивувався Зелінка, який був трохи молодший за інших водяників.
— А так, німа та й годі, — відповів Лішка. — Не мала голосу. І говорити не вміла. Така була тиха й німа, як тоді, коли замерзне. Або тоді, коли вночі падає сніг, а навколо так тихо, так тихесенько, що аж моторошно. Виставивши опівночі з води голову, наслухуєш, а глуха тиша аж за серце хапає. Отак було тихо тоді, коли вода ще не мала голосу.
Водяник Зелінка, якому було тільки сім тисяч років, спитав:
— А чого ж вона тепер уже не німа?
— Е, ось послухайте, як воно сталося, — відповів Лішка. — Розповідав мені прадід, що це почалося давним-давно, якихось мільйон років тому. Жив собі тоді водяник, як же він звався? Ракосник не Ракосник, Мінаржик не Мінаржик, Гампл не Гампл, і не Павласик, ну, як же він звався у біса?. .
— Аріон! — підказав Кройцман.
— Еге, Аріон, — притакував Лішка. — Отож мав цей Аріон талант гарно говорити й співати. І так він чудово співав, що серце тобі заходилося. Отакий це був музикант.
— Поет, — поправив Кулда.
— Музикант, а чи поет, але був він мастак, хлопці! — сказав Лішка. — Мій прадід казав, що всі плакали, коли Аріон співав. Носив цей Аріон великий біль у серці, та ніхто не збагнув який. Ніхто також не знав причини цього болю. Та був той біль дуже тяжкий, коли вже Аріон співав так чудово й так сумно. Він співав, ніби скаржився під водою, й кожна краплина води тремтіла сльозою. Пісня його лунала водою, кожна краплина води проймалася його співом, у кожній краплині залишалася часточка його голосу. Таким ось чином вода й позбулася своєї німоти. Вона вже дзвенить, дзюрчить, шепоче, шумить, гуде, рокоче, плаче й квилить, реве й гримить, грає, мов арфа, сурмить, як ріг, співає, стогне й сміється, як і людина з радощів, а чи журби. З отієї пори вода заговорила всіма мовами в світі та розповідає такі дивні й чудові речі, що й людям годі їх збагнути. А до появи Аріона, який навчив воду співати, вона була німа, як і небо.
Тут старий Кройцман докинув і свого:
— Але не Аріон приніс небо у воду. Це сталося згодом, уже за життя мого батька, царство йому небесне. І зробив це Крікекекеквок, і то з кохання.
— Як же це сталося? — поцікавився водяник Зелінка.
— А було це ось як. Крікекекеквок закохався. Крікекекеквок побачив принцесу Кваквакумку й запалав до неї коханням. Кваквакумка була дуже гарна. Черевце в неї було жовте, ніжки жаб'ячі, жаб'ячі губи від вуха до вуха, та ще вся мокра й холодна. Отака це була красуня. Нині вже немає таких.
— І що ж далі? — допитувався Зелінка.
— Що ж могло бути? Кваквакумка була гарна й пишна. Вона надималася й казала: «Квак». А Крікекекеквок очманів од кохання. «Виходь, — сказав він їй, — за мене заміж, і я принесу та дам тобі все, чого запрагнеш». А вона відповіла йому: «Квак, принеси мені блакить з неба».
— І що ж Крікекекеквок? — спитав Зелінка.
— А що? Сидів під водою й журився: «Крікекеке! Крікекеке!» Він поривався навіть заподіяти собі смерть і стрибнув у повітря, щоб утопитися. До нього ж ніхто ще не стрибав у повітря, й Крікекекеквок був перший.
— А що він зробив у повітрі?
— Нічого. Глянув угору, а над ним — блакитне небо; глянув униз, а під ним — також блакитне небо. Крікекекеквок здивувався. Досі-бо ніхто ще не знав, що небо відбивається у воді. Угледівши на воді небесну блакить, Крікекекеквок гукнув з подиву «квак» та булькнув у воду. Тут узяв він Кваквакумку собі на спину й вистрибнув з нею в повітря. Кваквакумка побачила на воді блакитне небо й скрикнула з радощів: «Ква-ква!» Бо Крікекекеквок приніс їй блакить з неба.
— І що далі?
— Нічого. Після того жили вони собі щасливо, й народилося в них багато жабенят. З тієї пори й вилазять водяники з води на берег дивитися, що небо є й там, де їхнє житло. Коли ж хто-небудь покидає своє житло й, ідучи, оглянеться назад, то вгледить, як і Крікекекеквок, небеса у воді. Чудові, блакитні небеса, еге. Квак!