Трохим
(входить, прибирає на столі, скоса
сердито позираючи на них).
Ішли б звідсіль… Хтось, може, нагодиться
До пана раптом… і перепаде
Мені за непорядок. В кабінеті
Бабам не полагається… Усе
Повинно буть на місці на своїм…
Коли ти жінка, то й сиди десь-інде,
А кабінет для тих, хто діло робить…
Марта
У, діло… ач, який знайшовсь трудящий!
Із'їли кабінет твій діловий.
Ходім, Мар'яно, годі міркувати…
(Виходять).
Трохим
(прибравши в кабінеті, сідає в крісло
за стіл, бере сигару із скриньки й закурює).
Хе-хе, трудящий… Що то баба! Їй,
Як віхтем або віником не теє…
Еге… то-то вже і не той… Дурна!
Хіба їй зрозуміть, що з паном ми
Працюємо… працюєм головою…
А це не жарт… еге… того… наука!..
Куди ж їй з бабським розумом це знати!..
Понятія нема… Горшки їй той… (По хвилі).
Колись ми з паном…
(Дзвінок. Трохим повертає голову.)
Наче дзвонить хтось?
Отак, як бачиш… день у день… еге…
І побалакати нема часу.
(Поволі підводиться й виходить у передпокій.
За хвильку у кабінет увіходять панна Марія
і панна Сусанна.)
Марія (до Трохима).
Татусь пішов до пана у контору,
А нам звелів його тут почекати.
Трохим (вибачливо).
Це можна, можна. Знаю ж я, хто ви,
Тому і дозволяю. Нареченій
Ясного пана нашого і тут…
І в кабінеті можна… а то ж як!.. (Сідає).
Я знав старого Тарана…
Марія
(й Сусанна перезираються здивовано.)
Ви йдіть,
А ми самі підождемо їх тут.
Трохим (підводиться).
Гаразд, гаразд… Розважити хотів,
Поки пани повернуться з контори.
Якщо ж ви той, то… я й того… піду.
(Виходить).
(Марія любовно розглядає кабінет.)
Марія
Тут, за оцим столом, працює він…
Як згорне білий день шумливі крила,
І ніч задумлива покриє землю,
Зашепче сад тихенько під вікном;
Вія творить тут в натхненній самоті
Сам на сам з творчими думками. Тут,
У тишині, в захиснім цім куточку,
Душі його присутність відчуваю.
І творчі образи, як привиди незримі,
Розмову тихую з його душею,
Я чую, тут ведуть.
Сусанна
(ввесь час суворий вигляд має).
То мрійний вечір
Спустивсь на сад, шепочеться із ним.
Марія
Із пітьми небуття у зриму дійсність
Він викликав їх розумом палким
І оживив, служить своїм замірам
Примусив їх, як дужий володар.
Ти чуєш, сестро, стогін їх журливий?
Сусанна
То в горницях порожніх і просторих
Хода легенька наша одгукнулась
Журливою луною…
Марія (не слухаючи).
Ось перо,
Великих дум постійний виконавець.
Ось тут папір натхнення дожидає.
А ось сувій із планом докладним, -
Це творчості етап передостанній.
(Бере фотографію).
А ось… Це ж хто?.. Укохана сестра
В простецькім убранні і у віночку…
Прекрасна, як весна…
Сусанна
Сестра? Не знаю…
На нього щось не схожа.
Марія
О, не завжди
Сестра на брата схожа.
Сусанна
Я не чула,
Що в нього є сестра… Він не казав.
Марія (тривожно).
А хто ж?..
Сусанна
Ти глянь, яким огнем, жагою
Палають очі дівчини цієї.
Марія
То що?
Сусанна
Вони печуть, чарують, ваблять,
І одірватися од них — дарма,
Дай гляну ще!.. Яка краси безодня!
Дивитись в них — то є вже щастя. Ні,
Це не сестра. Щоб мати перед себе
Повсякчас образ цей і не забути,
Що то сестра — цього не може бути…
Коли ж то правда, що сестра вона,
То… я не знаю… він про гріх забув.
Яка краса!..
(Входить тихенько Мар'яна й стає на дверях.)
Марія (вгледівши її).
Це ж хто?..
Сусанна (пошепки).
Вона… вона…
Мар'яна (привітно посміхаючись).
Добривечір!..
Марія
Ви ж хто єсте?
Мар'яна
Я?.. Казка.
Сусанна (здивовано).
Ви Казка?
Марія (дивиться на сестру).
Казка?.. Чудно як… мов в сні.
Мар'яна
Гуєтав мене так зве.
Марія (хитнувшись).
Густав?
Сусанна (суворо).
Хто ж ви?
Сестра йому?..
Мар'яна
О, ні, я не сестра.
Я — Казка. Думала, що він прийшов,
І йшла сюди, бо маю щось такеє
Сказать йому, від чого вже ніколи
Він не забуде більш своєї Казки.
(Підходить до сестер).
Тихенько будем ми тут розмовляти,
Бо Марта, сидячи там, задрімала:
Вона прийти сюди заборонила
Мені: в Густава, каже, є робота,
А ти йому там будеш заважати, -
То ми тихесенько, щоб не почула.
Марія (ледве промовляючи).
Він… любить вас?
Мар'яна
Казав, що дуже любить…
Любив, це знаю я, — любив він так,
Як промінь золотий кохає квітка,
Як усміх зір душа самітна любить.
Коли дививсь — квітки в душі цвіли,
Коли сміявсь і говорив, — то в серці
Бриніли співи чарівні назустріч,
І ніч здавалася рожевим ранком.
Але… я — Казка. (Замислюється). Так,
Я тільки — Казка.
А всяка казка нам надокучає,
Коли не раз, не два її ти чуєш.
Дива її нас більше не цікавлять,
Бо знаєш їх усі ти наперед.
Я — Казка та, яку він знає всю,
Тому і нудиться, шука нової,
І усміх лагідний його до мене,
Мов заграва після грози далека -