Тобі під гру веселий заплету…
Зів'ю вінок із квітів запашних,
Вквітчаю ним голівку… чуєш, Юрку?..
І щастя приманю… ти чуєш? — щастя,
Веселе, тихе щастя… Ти не чуєш?..
Поблідли як твої уста і вид…
А чим збудить тебе — не знаю я.
Сльозами? — сліз нема… лишились там.
(Махає рукою в той бік, звідкіля прийшла).
Чи піснею веселою?.. — теж там…
Ах, там… і сльози і пісні. Зо мною -
Саме розбите серце…
(Юрко розкриває очі, ніби прощаючись з нею.)
Ти почув?..
Збудивсь?..
(Нахиляється до нього; він судорожно хапає її
за плече, потім одкидає руку, випростується й помирає).
Сказати хочеш щось мені?
Я слухаю, мій любий…
(Поширеними очима слідкує за його вмиранням;
переконавшись, що він помер, розпачливо скрикує
й схоплюється на ноги).
Він помер!..
Юрко помер… нема Юрка… А я?..
(На крик одчиняє двері дід і, сміючись, з порога
слідкує за нею.)
А я?..
(Безпорадно озирається й підходить до колеса).
Ти чув… ти чув? — Юрко помер.
А я сама… Е, ні… стривай… десь дід…
(Угледівши старого, кидається до нього).
Дідусю мій!
(Дід ховається, регочучи, й замикається.)
Сховавсь… не пізнає…
(Підходить знов до колеса).
До тебе? Ні, до тебе не піду.
Там холодно на дні… І ти… старий,
Холодний і бридкий. Кохаєш ти?
Коли бажання є — розбите серце
Тобі я кину, як собаці: їж,
Доїж його — мені вже не потрібне.
А я… піду у степ, нарву квіток,
Сплету вінок і голову вквітчаю,
Прийду, і сяду тута під млином,
І ждатиму, аж поки сонце зійде
І вийде дід: на мене гляне він
І враз пізнає свою Каз… що? Казку?
Немає Казки вже — вона скінчилась.
А я… Хто ж я? Стривай… Ага, згадала!
Мар'яна я, не Казка — мельниківна,
Я — мельниківна… так… Мар'яна я…
(Замислена, відходить од колеса й зникає в глибині
сцени за млином). З млина виглядає дід, помітивши,
що нікого нема, підходить обережно до колеса.)
Дід
Ти чув, що вигадав на мене він?
Ха-ха! Якусь дівулю підіслав…
Звелів казати, що вона Мар'яна.
Що кажеш ти? Мар'яна справді то?
Ех ти, старий! Із глузду, мабуть, спав:
Хіба така Мар'яна, як отся?
Мар'яна сонечком мені сіяла…
Вродлива й молода, як та весна,
Цвіла вона в степу, Мов пишна квітка.
А ще — як у віночку, то й очей
Не одірвав би од такої вроди.
А ця — як смерть бліда. Замість квіток,
Зима послалася на лицях в неї.
Русалка то… Гей, дідьку водяний!
Чи то не ти щось вигадав, пославши
Русалку ошукать старого діда?
(Свариться пальцем).
Гляди! а то я греблю розкопаю
І воду геть спущу. Тоді завиєш,
Немов той на живіт після куті…
Стривай… бач, я й забув… вона сюди
Когось іще з собою привела.
Й його Юрком назвала при мені.
(Підходить до Юрка, довго дивиться на нього,
потім починає потиху сміятись: щодалі сміх
переходить у регіт).
Ну й утяла! Юрко… Хіба це він?
Юрко живий, а цей… вже дуба дав.
Чи думали, що я не одрізню
Юрка від цього мертвяка?.. Ну-ну!..
(Під час останньої частини дідового монологу
згори спускається гурток робітників з сокирами
й лопатами; вони переходять греблю й підходять
до діда, котрий, зрештою угледівши їх, чимдуж
тікає, зляканий, до млина й хутко замикається там.)
Перший робітник
Чого це він метнувсь, як навіжений?
Десятник
Десь догадавсь, чого прийшли сюди ми.
Другий робітник
(угледівши труп).
Гей, хто Тут спить? Ану, вставай, нерано.
Перший робітник
(і інші оточують труп).
Це вбитий… далебі… Заснув навіки.
Десятник
(нахиляється, придивляючись).
Застрелено… Його не руште ви.
Ну, добре день почавсь!
Перший робітник
Та хто ж би міг?
Другий робітник
Стояв тут дід над ним, то, може, він.
Третій робітник
Попав у небо пальцем. З чого дід
Стріляти міг? чи не з оскарду,
Яким карбує жорна?
Десятник
Все одно,
Хто вбив… Не ваше діло розбирать, -
Начальство розбере…
(До одного з робітників).
Біжи назад
І розкажи про знахідку страшну.
(Один з робітників вертається, переходить
греблю й зникає в скелях.)
Й сопілку стис в руці. Цікаво, хто він?
Перший робітник
Смальовий, як чабан…
Другий робітник
Чабан і є:
Десь бачив я його.
Третій робітник
Ще молодий.
Перший робітник
(нахиляється й бере в руки сопілку).
А гарна, з візерунками сопілка…
Робив колись і я такі… еге,
Чабанував колись і грав. Ану,
Чи не забув ще грати тут на шахтах.
(Притуляє до уст і починає награвати фабричний
мотив: «Когда я был слабодний мальчик…»)
Десятник
І ще що вигадай! Облиш! Клади
На місце та ходімо: час не жде.
Невидно, як надійде Крамаренко
І вилає, що ще нічого тут
Ми не зробили.
(Підходять і стають перед млином;
дехто зазирає у вікно).
Діду! гей! ти чуєш?
(Торсає двері).
Вставай, нерано вже!..
Другий робітник
Та він не спить.
Допіру ж втік, як нас угледів…
(Стукає у віконечко).
Діду!..
Десятник
Не чує.
Другий робітник
Гей! оглух ти на безлюдді?
Десятник (стукає в двері).
Вилазь, а то звелю ламати двері!
Перший робітник
(зазирає у вікно).
Не видно ні духа… Соломи тільки
Повнісінькая хата. Нащо то?..
Третій робітник
Та що там думать довго: бить вікно
Або рубати двері…