Своєї Русалоньки він так і не знайшов.
Ілля ХОМЕНКО
ДЕЗЕРТИР
Якщо я вмію лікувати людей, то на-
віщо мені займатися чимось іншим?
Кіт прослизнув крізь тьмаве скло й зістрибнув на підлогу. Перед тим як здертися на ліжко, шляхетно шаркнув лапкою по казенного вигляду лілолеуму та стягнув з голови рожевий ковпачок, як і годиться добре вихованому котові. Хлопчик подав назустріч приятелеві руку. Щось буркочучи про дощовиту осінь та передчасні зазимки, кіт заліз під ковдру, пововтузився, допоки вмостивсь якомога затишніше, а тоді замуркотів. Його колискова кликала в той світ, що був непідвладний гірким пігулкам, безсонню та болю.
Під заспокійливе муркотіння повіки заплющувалися несамохіть. Надокучливе гуготіння дощу за вікном розчинялося в шерехові моря, в шелесті незнайомих рослин… Коли прочинилися білі двері палати й крізь отвір показалося сховане по самісінькі очі марлевою маскою обличчя медсестри, хлопчик уже спав. Жінка вирішила не будити його (тим паче, що турбувати пацієнтів їй категорично заборонялося, адже кожна мить супокою, відвойованого в недуги, тут уже вважалася щастям). Вона тільки підправила ковдерку та поклала на тумбочку кілька пігулок у кольорових облатках. Кота на цей час у ліжку вже не було, залишились хіба що тепла заглибина та кілька шерстинок. І з легкої усмішки на хлопчикових вустах можна було здогадатися, що пухнастий товариш не покинув його, — навпаки, — спокійно й невимушено перебрався в щасливий дитячий сон…
Пальці тремтіли. Щоб угамувати цей дрож, чарівникові довелося стиснути кулаки. Головний біль стрельнув у потилицю, врізався в праву скроню, тупими голками штрикнув по очах, від чого йому перехопило дух, а чоло зросив холодний піт. Побратими по ремеслу називали цей стан похміллям. Воно приходило тоді, коли організмові не вдавалося вчасно поновити затрачені на чаклування сили, і вважалося надзвичайно кепською штукою. Мабуть, саме дослід із котом вартував йому сьогодні ой як не дешево. Та вже годі. Трохи похитуючись, він спустився сходами чорного хідника (на другому поверсі хтось викликав ліфт, тож замикання електричного ланцюга озвалося в усьому тілі ледь відчутним поколюванням). Вийшов на подвір'я лікарні. Дощ радо накинувся на беззахисну жертву, неначе вирішив саме на ньому зігнати свою ненависть до парасольок та водонепроникного взуття. Похмілля ледь-ледь відступало. Холодні струминки стікали за комір. Вулиця була непривітна, майже безлюдна. Сірі будинки з однаковими білими фіранками у віконницях скидалися на ряд солдат-піхотинців, що здаються в полон. По ліву руч, у поодиноких прогалинах між бетонованими стінами темніли вишмагані дощем річкові брижі. По праву руч хащі будівель здавалися похмурими та непролазними. Зрідка по калюжах пролітали не гальмуючи автомобілі й оббризкували перехожих брудною водою. На дванадцятому поверсі одного з цих кам'яних вуликів було й чарівникове помешкання.
Двері відчинилися після третього дзвоника, і хазяїн ступив до тісного затишку своєї квартири. Дружина пирхнула невдоволено і, не чекаючи чоловіка, пішла до кухні, — її пропалений хвартух звихрив кислий запах їжі. Якусь мить він стояв, прихилившись до одвірка. З нього крапотіло. По вітальні розбігались ручайочки. Відчувалося — неприємної розмови не уникнути.
— Хоч би парасолю брав із собою, — дзенькнула об стіл тарілка. — Звову похмілля?
— Так.
Дружина відсунула ногою стільця. (Чарівникові спало на гадку, як він колись милувався її поставою). Сіла, немов зібгалася навпіл від удару.
— Знову котиків доправляв?
— Знову котиків.
— Діточок розважав? — Діточок.
— То як?
Чарівник зітхнув і марно спробував уявити собі неначебто вдихає пахощі квітучої акації. А вголос, ніби розмірковуючи, проказав:
— Вони усміхаються.
— Усміхаються. І помирають. Помирають усміхнено. Ти хоч би раз піднявсь до інфекційного відділення! Хоч би раз подивився, як вивозять їх на каталці з ізолятора. Холодних. З отією безглуздою посмішкою. А він їм котиків доправляє крізь стіни…