Мешканці замку спілкувалися химерною, але цілком зрозумілою говіркою. Гальюнер спробував з'ясувати, чому місцева мова така схожа на неспеціалізовану версію трансгалактичної «терралінгви-4», однак це йому не вдалося.
Літописи збереглися лиш почасти, в переказах та легендах щодо прибульців із космосу та предків-зорельотників не згадувалось. А втім, за кілька століть у Галактиці все так переплуталося… Стільки уламків колись єдиної людності розлетілося по Всесвіту, оселилось на далеких планетах, заснувало ізольовані колонії та досягло нечуваного розквіту, чи, навпаки, опустилося до первісного дикунства та знову почало тяжкий шлях розвитку, — що тепер годі розібратися в історії кожного щойно відкритого світу…
Гість набрався сили й швидко порозумівся з господарями, оскільки був чоловіком товариським і розумним. Його навіть полюбили. Надто він припав до душі королю, котрий теж мріяв злетіти, мов птаха, у небо. Ще більше від короля прихилився до нього королівський небіж. Кмітливий хлопчина. Всюди ходив за ним назирці. Розпитував. Дивувався. А ще в короля була дочка… Молода, гарненька, скромна. Накидав на неї оком багато хто, і не через те, що вона мала успадкувати королівський престол. А гальюнер, як і всі військові астронавти, не розпещений дівочим товариством, мало не впустив келих, побачивши її. Вона здалася йому наскільки вродливою, настільки ж і неприступною. Цілий день він похмуро мовчав. А коли сіло сонце, він уперше погодився зіграти в кості. Випив із гравцями якоїсь настоянки. Від незвички хміль ударив у голову. Розв'язався язик. Захлинаючись, розповідав слухачам про дренажні системи та периферійні трубопроводи космічних кораблів, про молекулярні фільтри та помпи, про компресори, аератори й станції нейтралізування стоків. Про те, наскільки важливо у глибинному космосі зберегти кожну молекулу води, кожен атом кисню. І яка незмірно велика роль його, гальюнера, в обслуговуванні тих складних та вередливих механізмів, призначених виконувати це завдання.
Його слухали, роззявивши рота, хоч нічого не розуміли, а все одно захоплювалися. Самому гальюнерові було страшенно соромно згадувати той вечір.
Життя в замку не рясніло подіями. Степові кочовики його мешканцям не дошкуляли. А ті у свою чергу не намагалися привчити людей степу до своїх духовних цінностей за допомогою зброї. Небо над замком було винятково мирне, його не чорнили дими від пожеж. А мечі дзвеніли та штурмові драбини тріщали хіба що в піснях місцевого менестреля.
Гальюнерові сподобався цей спокій, цей неквапливий плин буття. Він фактично ніколи не мріяв бути військовим. Довго вивчав своє суто цивільне ремесло. Потім працював на міській станції переробки побутових стоків. А далі — в цеху очищення рідких відходів заводу, на якому виробляли електронні прилади. На флот потрапив, коли почалася війна.
Пішов добровільно, повістки не чекав. І не тому, що любив ризикувати чи пускатися в далекі мандри. Просто олігархи, що об'єдналися та напали на республіку, не викликали в нього симпатії. Гальюнерові завжди було невтямки, як можна зневажати людину тільки за те, що вона голодна та бідно вдягнена. Якщо ж убивали когось, аби самому ліпше вбратися та смачніше поїсти, — це для нього було справою жахливою до неможливості… Але ж олігархи, як він розумів, цілком були на таке здатні. І йому аж ніяк не хотілося побачити одного прекрасного дня, що вони стали господарями життя в його світі.
… Із цікавості він дослідив водоканалізаційну систему замку. Воду мешканці брали з джерела. Митися вони дуже любили. А відходи зливали у стічну канаву. А канава та впадала у невелику річку.
Вражений, він аж присвиснув, коли побачив, як домішується до кришталево чистого струменя річки смердюча рідота. Приблизно вирахував обсяг стічних вод, їхній склад, токсичність, життєздатність річкової мікрофлори… Виходило, що через кілометр від місця злиття бруду з річкою від нього не повинно вже дбути й сліду. Гальюнер заспокоївся: збитку природі завдавалося мінімального, тож налагоджувати тут навіть потреби. Зацікавлення прибульця підземними артеріями та виритими в потаємних місцях каналами мешканці замку витлумачили по-своєму. Вони вирішили, що той шукає якісь невідомі знання, — тож відчули до нього ще більшу повагу.
А тим часом на замок насувалась біда. Спочатку про неї сповістили гінці з віддаленого кордону. Потім відголос про нещастя доніс до короля поштовий голуб. Пір'їни пташки обгоріли, рядки послання уривалися посередині зіжмаканої сторінки.
… Нічне склепіння неба спалахнуло пурпуровим сяйвом, і на безлюдний острів у відкритому морі сів дракон. Перелякані рибалки неподалік мало не кинулись у воду. Вогненний смерч розметав їхні човни, лиш один уберігся. Та вогнедишний змій пробув на острові недовго — перелетів на південний кордон. Зім'яв прикордонну заставу. Спалив поселення при копальні. А далі промчав кривавою кометою над гірським хребтом, вряди-годи сідаючи на землю. Там, де він приземлювався, ґрунт залишався оплавлений, попсований силою-силенною дірок. Звідки він узявся, з якого яйця та в якому лігвищі вилупився — не знав ніхто.