— Так, це я, — ступнув їм назустріч юнак.
— Вас заарештовано. Вам висунуто звинувачення в злодійстві та злочинному нехтуванні службовими обов'язками. Вами було викрадено державне майно, а саме — ключ од палати № 34, умисне псування сигналізації, а також сприяння втечі пацієнта, що його утримувано в режимній лікувальній установі. Ви маєте законне право мовчати й скористатись допомогою адвоката.
— Але я… Я…
Неголосно клацнули наручники.
— Я хотів найліпше!
— Шкода, але закон є закон.
Брязнули двері. Поліцейський транспорт сяйнув різнобарвними блискітками сигнальних вогників, нечутно відірвався од землі й полинув ув осіннє небо. Потривожене рухом повітря дубове листя прошелестіло йому навздогін щось невиразне. І запала прозора тиша.
Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО
ОБЕРІГ
Оповідання
Криця брязнула об крицю. Лонг підніс руку — витерти піт. Кольчужні кільця рукавиці наразилися на пластину заборола.
Гіркота розпукла в роті отруйною квіткою, підступила до вуст. Лонг усвідомлював, що ця гіркота стала його супутницею навіки. (Таке діється з кожним, хто звідав несмертельного нападу отруйної стріли оргнора. З тим, хто вижив. Хто отямився, відчув запах цілющих бальзамів та скрадливі розмови лікарів. Хто знову навчився ходити, бачити, розмовляти. Знову став людиною. Але йому вже ніколи не бути таким, як був до того. Цукор видаватиметься не солодшим од полину, а примарні сновидіння дійматимуть місячними ночами…) Але сьогодні не стріла оргнора була причиною. Гіркота з'явилась не через неї.
Похмурою замшілою брилою височів перед Лонгом замок. Давно всіма покинутий. Мертва пустка. Рипить од вітру хвіртка. Щербатою щелепою дракона завис на іржавих ланцюгах розвідний міст. Плющем обросли націлені в небо гострі шпилі веж. Ані клаптя тканини не маяло на потьмянілих флагштоках. А вензель, старовинний родовий вензель на геральдичному щиті, був неначе подзьобаний воронням.
— Невже?.. Невже він виїхав? Зник у численних бойовищах, у кривавому тумані атак? Тоді всі зусилля марні. Надії нема…
— Даруйте, ви когось шукаєте? В замку давно ніхто не живе, хіба що протяги.
— Протяги?
— Так, ваша милість. Протяги. Та ще кажани.
Сивий похилий бесідник підійшов до Лонга. В його білій бороді чорним проваллям зяяв беззубий рот. Старий, напевно, сидів на лаві біля воріт… Авжеж! Лонг бачив його біля щілини-хвіртки, він сидів із костуром у руках. Бачив — та одразу ж викрилив зі свідомості — так завжди чинить бувалий вояка, вивільняючи місце для того, що може накоїти лиха.
— Добродію, ви, може, мандрівний рицар?
— Ні. Я посланець. Мені потрібен граф Альм.
— Граф Альм живе внизу. З нами. У селищі. Він замку не полюбляє, ваша милосте. Він обробляє землю. Годує себе, родину. Інколи й нам, сусідам, допомагає.
Гіркота трішки вгамувалася.
— Авжеж. Я знаю. Від любив просту важку працю. Але зараз війна.
— Граф чекав посланця. Він не міг вирушити з військом, не діждавшись. Щодень хтось із нас стримить біля розвідного моста. Нам, старим, байдуже, де погріти свої кістки. Ми начікуємо посланця, щоб одвести його до графа. Уночі тут теж завжди хтось є. Парубки, дівчата. Багаття палять, пісні співають. Молодість, знаєте. На воду кидають вінки…
— Покажіть мені дорогу до графа.
— Ходімо.
Старий відмовився їхати з Лонгом на його бойовому коні, хоча той міг витримати не лише посланця, а ще й зброєносця. Лонг повів коня за вуздечку. Старий несподівано прудко і впевнено побіг уперед.
Селище зустріло їх невгамовним пташиним щебетанням і запахом димів. Лонг вбирав у себе пахощі горілої деревини, сам дух людської оселі, такий несхожий на сморід і чад привалу в поході, дивувався, до чого ж одвик він од зеленого листя, червоних квітів, сірого моху, поцяткованого кущиками брусниці. Відвик од яскравих барв та поважної розумної бесіди, такої відмінної од коротких військових наказів та скрадливих скоромовок шпигунів.
«Тхир… Повелитель оргнорів… Що він з вами виробляє. Забрав землю, близьких, навіть сонячне світло відібрав. А тепер ось хоче й пам'яттю нашою заволодіти. Ми стаємо з ним до бою, але з кожною битвою робимося дедалі більше схожі на його чорних васалів. І дедалі менше світла залишається в кожному з нас, хоча ми й самі часом цього не помічаємо».
Будинок, до якого привів його старий, нічим не різнився од інших. Просто вбрана молода жінка зустріла їх на порозі. Граційно й легко відповіла на вітання. Відступилася, припрошуючи заходити.