«Він оженився, — зміркував Лонг. Гіркота в роті знову ожила. — Шкода. Рицареві належить жити самотою».
— Це дочка мудрого Асклепія. Ми побралися два роки тому. А це мій товариш — Лонг, Анно. Я розповідав тобі про нього не раз…
Альм вийшов зі світлиці. В його могутній долоні Лонгова рукавиця потонула, мов дитячі пальчатка.
— Нам пора, — мовив Лонг.
— Я чекав на тебе. Я готовий.
— Виїдемо завтра. До світанку. Потемки нам не здолати шлях через Големський степ.
— Скинь обладунок, мій добрий друже. Відпочинь перед важкою дорогою.
Посланець трохи скривився.
— Я звик спати в спорядженні, брате по зброї. Раджу й тобі звикати до цього ж.
— Гадаєш, я тут одвик від ратної справи?
Запитання було мовлене напрочуд лагідно. Ні прикрості, ні бажання виправдатися не почулося в голосі русявого велета.
… Молода жінка дивилася у вічі Лонгові добрими ясними очима. Сухий омерисковий вінок прикрашав стіну — як згадка про той день, коли відважний рицар світла та захисник добра граф Альм заніс на руках у просту селянську оселю юну свою наречену.
Тиша загусла сірою хмариною та раптом сипонула дрібним дощиком дитячого плачу.
Анна схилилася над колискою.
— Це мій син, — мовив стиха Альм. — Я назвав його Лонгом.
Лонг мовчав. Думки в'язались у туге вузля, і несила було їх розв'язати.
«Навіщо, навіщо він це зробив? Навіщо йому дитя, навіщо ця жінка», — безгучно прокричав хтось у нього в голові. Але крик той погас, розтанув, потонув. Шумить у вухах. Стугонить серце. На вустах — полин.
— Що з тобою? Ти так пополотнів…
— Пробач, Альме. Минулої осені мене було поранено оргноровою стрілою. Зо мною… З нами, тими, хто вижив, таке іноді трапляється.
… Настав ранок, прозорий і свіжий, мов джерельна вода. Альмові обладунки доладно підігнані, доглянуті. Хоч, правда, панцир місцями взявся іржею. Чудно було бачити цю прикмету мирного часу на криці бувалого вояка. Лонг відвів погляд.
Зустріч із другом не тішила його. Він багато чого віддав би, щоб ніколи не переступати цього привітного порога.
— Ти все повідав? — спитався велет пересвідчуючись, чи легко вганяється в піхви тіло меча.
— Я розповім тобі про головне. Оргнори прийшли нізвідки. Їх просто не було. Ніколи й ніде. І раптом вони з'явилися. Там, де хоч раз пройшло військо оргнорів, — зникають пахощі квітів. Настають довічні сутінки. Все стає зовсім іншим. Усе. Звірі, птахи… І люди. Починають хворіти. Починають ненавидіти одне одного. А тим часом вони вештаються по всіх усюдах. На півночі, на півдні, на заході. Ми, рицарі світла, з останніх сил боронимо східний кордон. Але вистачить нас ненадовго.
Альм схилив обличчя, немов хотів приховати його від чийогось погляду. Але мовчання тривало недовго.
— Чому одразу не дозволили мені стати на захист добра? Чому не наказали зібрати дружину?
— Семеро наймудріших зійшлися на Священній горі, розгорнули стародавні книги. І в кожній з них означене твоє ім'я! Тільки ти можеш усе змінити. Тільки тобі судилося зійтись у двобої з повелителем оргнорів. Ніхто не відає, чи поталанить тобі в тому бойовиську. Але, крім тебе, покластися більше ні на кого. Мусиш виїхати нишком. І не раніше ніж настане твій час. Треба скрадатися звіриними стежками, а не мчати верхи битим шляхом попереду бойового загону. Лише так ти зустрінешся віч-на-віч із володарем зла. Щоб він не впізнав тебе заздалегідь, бо тоді згинуть наші надії. Три дні тому наймудріші знову перечитали древні руни. І зрозуміли: пора. Давні віщування не ошукують. Ніколи.
— Саме так. Тепер я збагнув. Попередній посланець не встиг пояснити мені до пуття. Він лише виповів наказ: не кидати своєї землі. Чекати. Бути напоготові. Його лати були порубані, на списі запеклася чорна кров. Здається, його звали Тит.
— Тита вже немає. Поліг у битві за Вердийську фортецю. Прощайся з Анною, з сином. Рушаймо.
Дорога звивалася, мов гадюка. Здивований Лонг помітив, що очі йому втомилися од світла. А руки просять меча.
— Хто такі оргнори? — спитав Альм.
Він їхав поруч. Його прудконогий рисак не звик навмання шукати шлях в отруєному оргнорами світі, тож він ледве підлаштовувався під обережну інохідь посланцевого коня.
— На вигляд — як люди. Напевно, були колись людьми. Вродливі. Розумні. Але в них…| немає нічого людяного. Хто бодай раз умочив свої стріли в Чорну річку та ще і заприсягся на отруєній стрілі повелителеві оргнорів, — той уже ніколи не буде людиною.
— Таких, певно, обмаль.
— Ні, чому ж. Присягаються. В нього безліч прибічників. І в цьому його сила. Якраз сила більше приваблює охочих, а не правда.