— То ви кажете — мій хлопчисько?
— Ніколи б не повірив, друже Пекарю, якби на власні очі не побачив. Вже не кривдіть його, він ще малий. Всі ми колись того… Бешкетували.
— Феліксе, киць-киць-киць. Іди, мій хороший. Поночуєш сьогодні в третьому засіку друга Мірошника. Скільки я вам винен, будьте ласкаві?
— Та чи варто?.. Якось не те… Вчитель каже — сімдесят дві з половиною монети. Ні, якщо ви, як завжди, братимете в мене борошно…
— А в кого ж іще?!
— Сімдесят срібних монет із вас візьму. А ще одну покладете до церковної карафи — за мене.
— Неодмінно покладу!
— Ще раз прошу: не зобиджайте сироту, друже Пекарю.
— Та ні в якому разі, друже Мірошнику. Я ж бо йому за вітця і за матір.
Хлопчик сидів, наїжачений, у своїй кімнаті й прислуховувався до уривків розмови, які долинали до нього. Плечі його зрадливо здригалися.
Увечері вітчим, як звичаєм, поставив перед ним тарілку з молочного вівсянкою, дав шмат пирога та й промовив:
— А Чарівник таки прийде. Він нікому й нічому не прощає. Ти ж бо знаєш.
Сказав і пішов геть. Вечеря грудкою застрягла хлопчикові в горлі. Сльози закрапотіли на серветку, змішалися з молочною калюжкою. В кутку цокав годинник і цей звук — лячно чіткий — раптом перетворився на пружне стукотіння крапель, — це нагадало про незабарне наближення весни.
Чарівник звичаєм приходив у Місто ранньою весною, коли дерева ще не розпуклії, а струмки від розталих снігів уже встигли віддзюркотіти свою квапливу пісню. Звуки його посоха дзвінко відскакували од нагрітих сонячним промінням бруківок, ударялися об крижинки віконних шиб, — і тоді люди кидали роботу й вибігали на вулицю: привітатися з ним, погомоніти, довідатись, чи надовго прийшов, або просто подивитися на дива, принесені Чарівником із далеких країв.
Були й такі, котрі проводжали старого колючим поглядом крізь шпарину між віконницями, а якщо зустрічалися з ним на вулиці, поспішали сховатись за ріг, аби не зостатися віч-на-віч. Коли ж таки доводилося зустрітись — похапцем віталися, невиразно, ніби жуючи кашу, вимовляли слова. Не всі чекали весняного гостя, ой, не всі. Але Чарівник був однаково привітний до кожного. Він ступав вулицею, а вітерець розвівав його довгу білу бороду. І від плаща линули пахощі сухих трав із далеких країв, морської солі, степового вітру та диму багаття коротких відпочинків. А часом пахло й порохом. По-всякому. Й отак — щовесни. Рік у рік. Упродовж багатьох літ. Скільки саме — ніхто не пам'ятав.
— Здорові будьте! Як ся маєте?
— Дякуємо, все гаразд, шановний друже Чарівниче. Гріх скаржитися. Ніхто нікому шкоди не заподіяв. Пташок підгодовуємо, собачок, — усе робимо, як ви й радили. Тільки ось…
— Що ж саме?
— Та ви, мабуть, і самі знаєте: миші зерно поїли в Мірошника. А тому просимо вас — і я, і Пекар, і Молочар — усі просимо. Розберіться тут у нас з одним хлопчиною. Бо ж ми йому нічого поганого не зробили. А він мишей у засіки напустив. Про це ми достоту знаємо.
Упродовж багатьох років життя у місті було спокійне, мирне. А його мешканців усі довкіл уважали добренними людьми. Бо тут за добро завжди віддячували добром. Коли ж заподієш зло своєму ближньому, тобі самому буде затратно. Адже навесні до міста приходив Чарівник. Він розмовляв із кожним зокрема чи з усіма гуртом, коли траплялося щось нечуване. Тоді він збирав міщан на головному майдані, й вони чекали його мудрого й справедливого присуду. Бувало й таке, що він з'являвся в Місті серед ночі, вітався з двома-трьома випадковими перехожими й непомітно зникав, так і не погомонівши ні з ким щиросердо. Але незмінним було таке. Після того як у Місті побував Чарівник, починало діятись щось незвичайне. Украдений кінь міг розламати стайню і втекти, після чого злодієві доводилося лагодити її в усіх на очах. Западав у якусь шпарину золотий, отой, що продавець недодав його покупцеві на здачу, — за ним туди ж котилося ще кілька монет, і не було жодної змоги їх звідти добути. А давно хворий на коросту коваль, прихистивши на зиму жебрака, раптом одужував. І відставний солдат, який часто напідпитку лупцював свою жінку, міг зненацька впасти й поламати ногу. Одна за одною відбувались отакі події, І коїлося все те будь-якої пори року. Однак найбільша кількість дивовиж припадала на ранню весну — на перші два-три тижні після відвідин Чарівника. Колись у Місті були й такі, що кепкували з нього і його діянь, — мовляв, усе це додає йому непотрібної слави. Найбільше кпинили Шинкар та Лісник. І що ж?