Выбрать главу

— Мізки пом'якшуються… — майже по-голубиному протуркотів генерал, і начальникові порту захотілося його пристрелити. А генерал вів далі:

— Ви самі бачите. Самі! Що таке дрібні витівки джина проти ударної сили, ну, бодай однієї носової батареї мого «Нещадного»? Та ніщо. Легенький вітерець, що доторкається до криці. А от пісні цієї… Цього біологічного об'єкта, пісні, ці, як ви там ще називаєте його, еманації, мають вплив навіть на таких людей, як ви. Перетворюють їх на слиньків та пацифістів. Коли нам пощастить відтворити в лабораторних умовах механічно подібний ефект, — ми станемо непереможні. В прямому, а не у символічному значенні. Нехай спів слухають ворожі солдати. Нехай з ними діється те, що сталося з вами: зникає прагнення до боротьби, прокидається сумління, діймає незбагненна туга за тим, чого не буває. Ми підсилимо цей голос потужністю наших радіопередавачів. І назавжди знищимо бойовий дух сусідів. А тоді їхні світи самі впадуть нам до ніг, наче спілі груші. Варто лишень трусонути…

— Прошу вас, послухайте її спів.

— Спритно ж воно забило памороки отакому служаці! Можу тільки уявити собі, як діятиме оце німе сопрано на новобранців. Мабуть, є сенс хірургічно дослідити голосовий та артикуляційний апарати морського створіння.

— Ви хочете…

— Ні, не хочу. Адже, якщо треба, то доведеться, звісно. Ви надзвичайно цікава людина, пане начальнику. Здається мені, коли підете у відставку, заходитесь коло вирощування овочів.

* * *

Пробач мені. Прости. Я не винен, що народився в такій країні. У прекрасній, але жорстокій країні. Тут твоїх пісень бояться більше, ніж атомних гармат. А я тобі вірю. Вірю, що ти прагнеш добра. Вірю у твого Принца. Хочеш, висмикну чеку, як побачу, що не можу тебе захистити? Ми зникнемо разом. У яскравому, сліпучому спалахові. Може, там, серед зірок, цей спалах помітить твій Принц? Що ти кажеш? Не варто, бо загинуть люди? Розумію. Я мав би все зробити, як належить. Доправити тебе туди, де твій дім. Я мусив це зробити. Мусив.

Невідь-яким вітром до ангара занесло зелений дивовижний листок, і він прилип до поверхні акваріума. Начальник порту говорив — неголосно, нерозбірливо, — а погляд його мимохіть навертався до цього листочка. Немов осінь життя залетіла в розчахнуті двері, а невдовзі, через одну-дві часинки, настане зима.

Він випростався і, твердо ступаючи, пішов із ангара. Проміння потужних прожекторів розітнуло ніч і залило темний простір світлом. Прибульця начальник порту застав біля корабля.

— Не віддам. — Тільки й сказав генералові.

— Непокора? Я усуваю вас…

— Кібери охорони реагують лише на мої команди. Вам доведеться добряче поморочитися, поки доберетеся до неї. Дайте мені час… Я ще раз хочу звернутися з проханням до чолового.

— Он як? — генерал посміхнувся. Відгадати прихований сенс цієї посмішки начальникові так і не вдалося. — Ваші дії, ви самі це розумієте, переступають межі звичайного непослуху. Даю вам півгодини, щоб ви одумалися. Через годину злітаю. Об'єкт мусить бути в мене на борту.

— А як же ваші високі імперські принципи? Гуманні ідеї, заради яких ми підкоряємо Всесвіт?

— Імперія завжди бере те, що їй потрібно. Вона не зважає ні на що. Оце той єдиний принцип, якого вона дотримується. І горе тому, хто з цим рахуватися не хоче.

Вологе повітря ночі здавалося п'янким. У надрах контрольної вежі чулося неголосне туркотіння якогось механізму, схоже на пісню земного цвіркуна. Відведені йому півгодини начальник порту вирішив прожити гідно. Йому спало на думку, що вони з Русалонькою фактично вже попрощалися. Турбувати її знову — ні до чого. А він ще подумав, що чари її співів не дуже-то на нього вплинули. Просто йому хотілося пожаліти цю нещасну добру істоту — і ця жалість до нього прийшла. А може, це почуття жило в його душі, може, його не було до останку витоптано військовою муштрою, багаторічною службою далеко від рідного дому, жорстокістю людей, котрі командували ним та котрими командував він. На мить він зазирнув до свого невеличкого кабінету. Надів свіжу сорочку. Застебнув на всі ґудзики новенький парадний мундир. Оглянув космодром. Антени, ангари, елінги — все майже своє. Майже рідне. Воно замінило йому містечко, де він народився і ріс. Лиш одне ось не вписувалося в цей ансамбль, воно, мов шпичак, націлений гостряком у небо, стирчало на космодромі. Ага, та це ж генеральський крейсер.

Полковник машинально віддав наказ заправити його нешкідливим планетарним пальним. Він розумів, що з Русалонькою чи без неї генералові все одно доведеться злітати, — буде кепсько, якщо сопла його корабля знову вихьлопнуть в атмосферу атомне полум'я.