КАЗКА ПРО ГАНДРЕЯ І ЯНИЧАРСЬКИЙ СКАРБ
Жив у нашому селі Сабадаші чоловік на ім’я Охота. І був у нього синочок, якого звали Гандрей. Хлопчина ріс розумний і меткий — все, бувало, сидить коло бандуриста чи лірника на майдані і слухає, що той оповідає про Байду, чи бідних невольників, або про Марусю Богуславку. А опісля на вигоні збере кругом себе дітей, та й переказує їм усе те, а ще й додасть від себе, щоб цікавіше було. Або назбирає всякого залізяччя під кузнею, паличок настругає ножем і все собі щось майструє. Та добре було б, аби щось путнє майстрував: чи то граблі, чи то терницю до конопель, чи хай навіть ложку — так ні! Все ото робить птахів якихось, вітрячки або коліщатка. Докупи складе, а зверху вітрильце маленьке із ганчірочки вчепить. Каже:
— Хочу такого возика зробити, щоб сам їздив. Поїду на ньому за край землі, подивлюсь, які там чудеса бувають.
Ну що з нього візьмеш — мале, дурне. Де це хто бачив, щоб віз сам, без коней або волів, їхав? Нема, щоб, як людські діти, якогось доброго діла вчитись. Людські діти все до пуття роблять, та ще й себе глядять — у гурті не зівають. Де що до рук запопало, то вже не видереш! А цей — ну чисто легейда. Що хто не попросить, те й віддасть. Або ще й хлібчиком поділиться з песиком якимось. і в кого воно вдалося таке? За це його сільські діти не любили, ніхто з ним не товаришував, хіба що сусідська Гапочка. Ото посідають на колоді ввечері, комарів гілкою відганяють, на зірки дивляться та все собі сміються. і що там вони в тих зірках знайшли? Краще б ото дивився, як Лейба у шинку хазяйнує, та й комерції вчився — все б до якогось діла пристав.
Так от, зайшов до нас у село на Великдень сліпий лірник, та й сів співати під церквою, а далі почав казки розповідати про Бову- королевича, про Лугая, та про Котигорошка. А Гандрей усе слухає та запам’ятовує. Насамкінець лірник розповів казку про скарби, що запорожці у плавнях ховають або в лісах закопують, і які там коштовності лежать.
«— А козаки тоді лясські льохи розбивали,
Серебро-злато на три часті паювали.
Первую часть брали-на церкви накладали,
На святого Межигірського Спаса.
А другую часть поміж собою паювали —
Пили-гуляли, гопака затинали.
А третюю часть брали, очеретами сідали
І гарно ті скарби ховали!»
Гандрей слухав-слухав, та давай діда просити ще повторити, а далі ще, та все про скарби випитує, та про каміння дорогоцінне, та про дукати і таляри золоті, та про шаблі і ятагани, золотом куті, та про намисто із перлів та діамантів.
«-І на тому місці дерево примітне саджали,
Або каменем великим прикладали
І закляття всякі таємні промовляли.
А там коштовностей всяких —
І золота,і срібла,і талярів срібних і червінців
Неміряно-нещитано…»
Відтоді Гандрей змінився — все йому з голови ті скарби не йдуть, все ввижаються гори коштовностей та золота. і почав Гандрей скарб шукати. День і ніч все по лісах бродить та ями копає. Де якесь таємниче місце знайде — то вже й перериє. і все йому ввижається, що от-от він скарб знайде. Так уже рік минув, потім другий, потім ще…
Дядьки в селі, як кому треба криницю чи погріб викопати-то Гандрея кличуть:
— А знаєш, Гандрею, там он у мене під вишнею дід мій банячок із грошима закопав, та глибоченько…
То Гандрей прийде та лопатою довбе ту яму, а дядько ходить та заглядає, чи досить йому вже. А як дориється до води, тут хазяїн і каже:
- Чуєш, хлопче, то я забув трохи — не тут дід мій скарб закопав, а в іншому місці.
Гандрей тільки зітхне, збере свої лопати і заступи, та й іде далі скарби шукати.
Гапочка плакала та вмовляла його, щоб покинув те все, бо люди з нього сміються, роки йдуть, а Гандрей усе дурницями займається: ні тобі хазяйства немає, ні тобі ремесла якогось, тільки лопатою орудує, як козак шаблею.
А Гандрей все відповідає:
- Ось побачиш, як знайду скарб — тоді вже ніхто з мене сміятися не буде. Тоді з грошима і золотом я все зробити зможу, щоб мене люди добром згадували!
От якось копав Гандрей під дубом у Грековому лісі, та під вечір сів спочити. Коли це раптом-задвигтіло, зашуміло! І виїжджає із хащів панок на коні. Кінь як змій — аж виграє під сідлом золотим, та копитами креше, вороним боком вилискує. А панок у жупані червоному, пояс золотом карбованим міниться, перо на шапці самоцвітом прикрашене. Всім панам пан! От тільки очі у нього якісь страшні — наче темні чорні провалля, а в них вогник червоний блимає.
- То що, Гандрею, — питає панок, — відкопав скарб чи знову черепки старі попалися?
Мовчить Гандрей, голову нагнув, ногою в поросі пише- бо що тут скажеш? Нема скарбів, хоч плач.
- А хочеш, хлопче, я тобі підкажу, де скарб лежить?
- Хочу, хочу, панночку!
- Але умова, — каже панок, — як скарб візьмеш — то продай. Половину грошей віддаси мені. Але прийду я по них не зразу, а через рік-два або й три. Прийду несподівано для тебе, але щоб гроші тут таки були напоготові — рівно половина твого багатства.
Гандрей подумав-подумав — неначе все чесно, та й погодився.
От панок йому і розказує:
- На полі під Охматовом стоять дві високі могили — одна козацька, а друга яничарська. На козацькій могилі калина росте, а на яничарській — осика. За десять ступнів від осики лежить чорний камінь. Вночі треба сісти на той камінь і чекати. Де вогник зблисне, там на тій могилі і копай. Але копати треба вкраденим заступом. Що там знайдеш — забирай і швидше біжи звідти. Та гляди — нікому про це не розказуй і мене чекай з половиною грошей.
От Гандрей так і зробив, як панок сказав. Украв у сусіди заступ, знайшов могилу з осикою, знайшов камінь, сів і чекає. Коли це — блись-блись! — синенький вогник затанцював Гандрей туди, та давай копати. Вибахкав здоровенну яму. Дивиться- наче дошки якісь лежать. Він їх підважив, а там нора! Поліз Гандрей у ту нору, свічкою присвічує. А в кінці — кімната велика прокопана, під стінами лавки стоять, а на них кружком сидять яничари із ятаганами та списами у жупанах кольорових, золотом гаптованих. Шкіра на лицях висохла, волосся сиве, тільки очі виблискують. А перед ними лежить купа коштовностей: перли, діаманти, горщики із золотом, шаблі, у самоцвіти оправлені.
