— Я, — сказала старша, — вберуся в сукню з червоного оксамиту й почеплю оздоби, які мені привезли з Англії.
— А я, — мовила менша, — вберуся в буденну сукню, та зате надіну накидку, гаптовану золотими квітами, й діамантове намисто — такого ні в кого немає!
Вони замовили наймодніші капелюшки, накупили найдорожчих парфумів і пудри.
Вдягнувшися, покликали Попелюшку подивитися — адже вони знали, що в неї хороший смак.
Дівчина дала сестрам мудрі поради і навіть запропонувала зачесати їх. Ті залюбки погодились. [43]
Поки вона їх зачісувала, сестри спитали:
— А ти, Попелюшко, хочеш поїхати на бал?
— Ой, сестриці, не смійтеся з мене! Чи ж мені личить там бути?
— Ай справді, всі сміялися б, якби побачили на балі Чорногузку!
Якась інша дівчина за такі слова, певно, зіпсувала б злим сестрам зачіски. Але Попелюшка була добра та незлостива і зачесала їх так гарно, що кращого годі було й бажати.
Сестри два дні майже нічого не їли, крутилися перед дзеркалами і весь час роздивлялися — чи не схудли, бува, і чи не треба ще тугіше зашнурувати їх, — адже вони хотіли бути тонесенькими та стрункими.
Аж ось щаслива мить настала. Сестри з матір'ю сіли в карету й поїхали на бал.
Попелюшка довго стояла під брамою й сумно дивилася їм услід.
Коли ж карета зникла з очей, дівчина сіла на ґанку й гірко заплакала.
Раптом з'явилася її хрещена мати — чарівниця. Побачивши, що дівчина вмивається сльозами, вона спитала:
— Що сталося?
— Я хотіла б… хотіла б… — мовила Попелюшка й заплакала так гірко, що не могла більше додати й слова.
— Ти хотіла б поїхати на бал, авжеж? — спитала чарівниця.
— Авжеж! — відповіла Попелюшка, схлипуючи. — Дуже, дуже хотіла б.
— То не плач, усе буде добре, — мовила чарівниця. — Якщо ти будеш слухняною дівчинкою, я зроблю так, що ти поїдеш туди.
Вона вийшла з Попелюшкою на подвір'я і наказала: [44]
— Піди на город і принеси мені найкращий гарбуз!
Попелюшка побігла на город, знайшла найкращий гарбуз, зірвала його та принесла хрещеній матері, й гадки не маючи, як цей гарбуз допоможе їй поїхати на бал.
Чарівниця розрізала гарбуз, вибрала насіння, вдарила по ньому своєю чарівною паличкою — і в ту ж мить гарбуз перетворився на розкішну визолочену карету.
Потім вона заглянула в мишачу пастку й побачила в ній шестеро мишей.
Вона звеліла Попелюшці відчинити пастку.
Миші одна по одній вибігали з неї, чарівниця доторкалася до кожної своєю чарівною паличкою, і кожна миша оберталася на чудового коня.
Отак з'явилося шестеро гарних коней, мишачо–сірих у яблуках.
Тепер черга була за кучером.
— Піду гляну на щурячу пастку, — сказала Попелюшка, — може, туди впіймався щур? От і був би нам кучер.
— Чудово, — мовила хрещена мати, — піди глянь.
Попелюшка принесла щурячу пастку — там сиділо три великі щури.
Чарівниця вибрала найбільшого, старого, з довгими сивими вусами й доторкнулась до нього своєю чарівною паличкою. Мить — і товстелезний кучер–вусань уже стояв перед ними.
Потім хрещена мати сказала Попелюшці:
— Піди–но в садок — там біля криниці ти знайдеш шість ящірок. Принеси їх мені.
Попелюшка принесла ящірок, і чарівниця обернула їх на шістьох лакеїв у строкатих лівреях; вони стрибнули на приступку позад [45] карети, та так спритно, ніби за своє життя нічого іншого й не робили. Тоді чарівниця сказала:
— Ну ось, Попелюшко, тепер ти маєш у чому їхати на бал. Ти рада?
— Авжеж! Тільки як же я поїду туди в цьому лахмітті? — зітхнула дівчина.
Чарівниця доторкнулася до Попелюшки своєю паличкою, і враз її дранка перетворилася на розкішну сукню, гаптовану золотом, сріблом і самоцвітами.
Ще дала чарівниця дівчині пару облямованих соболевим хутром черевичків, таких гарненьких та ловких, що кращих не було ні в кого у світі.
Рада та весела, сіла Попелюшка в карету.
На прощання хрещена мати наказала їй над усе пам'ятати, що вона може залишатися на балі тільки до півночі, бо опівночі всі чари зникають: карета знову стане гарбузом, коні — мишами, лакеї — ящірками, кучер — щуром, а її розкішна сукня обернеться благенькою дранкою.
Попелюшка пообіцяла, що так і зробить.
Вона поїхала до королівського палацу, не тямлячи себе від щастя.
Принц, якому доповіли, що приїхала якась незнайома принцеса, вийшов її зустріти. Він подав їй руку й повів до зали, де зібралися гості.
В залі запала тиша. Гості перестали танцювати, музики — грати: так вразила їх краса незнайомої дівчини. Чути було тільки шепіт:
— О, яка вона гарна!
Король, хоч який був старий, теж не зводив з неї очей і пошепки сказав королеві, що давно вже не бачив такої вродливої і милої дівчини. [46]