Наступного дня він устав раніше, щоб піти по камінчики, але набрати білих кругляків йому не пощастило: завбачливі батько й мати міцно замкнули двері, і Хлопчик–Мізинчик не зміг вийти з хати.
Він не знав, що йому робити.
Аж раптом згадав, що мати дала їм по шматку хліба на сніданок.
Хлопчик–Мізинчик вирішив, що тепер замість камінчиків кидатиме хліб крихта по крихті і ввечері знайде по тих крихтах дорогу додому. [64]
Тому він не став їсти свій хліб, а засунув його непомітно в кишеню.
Батько й мати цього разу завели дітей у самісіньку гущавину лісу, в найтемніше місце. Звеліли їм збирати хмиз, а самі втекли манівцями.
Та Хлопчик–Мізинчик не дуже засмутився. Він був певен, що легко знайде дорогу назад по крихтах хліба, які кидав, коли всі йшли в ліс.
Як же він здивувався, коли побачив, що крихт ніде немає й сліду: прилетіли птахи й все поклювали.
Ото біда!
Діти засумували. Що довше вони блукали лісом, то далі забиралися в непролазні хащі.
Настала ніч. Знявся вихор, і брати ще дужче налякалися. Та й як було не налякатися!
Хлопчикам здавалось, ніби з усіх боків чути виття вовків, які біжать, щоб з'їсти їх. І вони не наважувалися ні заговорити одне з одним, ні навіть голову повернути. Вони заклякли й заніміли.
Незабаром почалася злива, і бідолашні діти промокли до кісток.
На кожному кроці вони ковзалися й спотикалися, падали в грязюку, підводились і знову падали.
Нарешті вони вибралися на рівне місце і вирішили трохи відпочити.
Брати посідали на пень, а Хлопчик–Мізинчик видерся на високе дерево подивитись, чи немає де поблизу дороги або людського житла.
Він оглядівся навкруги й помітив маленький вогник, що мерехтів десь дуже далеко за лісом, наче там горіла свічка. Що це за вогник?
Хлопчик–Мізинчик зліз з дерева, і в ту ж мить вогника не стало.
Це його дуже засмутило, але він усе–таки повів братів у тому напрямку, де згори побачив світло.
І коли вони нарешті вийшли на узлісся, перед ними виразно замиготіла яскрава цяточка.
Вони невимовно зраділи.
Над силу діти таки добралися до хати, де світилося.
Постукали. За хвилину якась жінка відчинила двері й запитала, чого їм треба.
Хлопчик–Мізинчик відповів, що вони бідні діти, заблукали в лісі й хочуть переночувати в неї.
Побачивши, які вони всі гарненькі, добра жінка заплакала і сказала:
— Діточки ж ви мої горьовані, та чи знаєте ви, куди прийшли? Це ж людожерова оселя!
— Ах, тітонько! — мовив Хлопчик–Мізинчик, тремтячи від холоду й страху. — Що ж нам робити? Якщо ви нас не пустите, вовки в лісі напевне з'їдять нас цієї ночі. Вже краще хай нас з'їсть людожер. До того ж, може, він нас пожаліє, якщо ви його добре попросите.
Дружина людожера подумала, що їй, може, і пощастить сховати дітей до ранку, пустила їх у хату й повела обсушитися до великого вогнища, де на рожні смажився цілий баран людожеру на вечерю.
Тільки–но хлопчики зігрілись, як хтось загрюкав у двері: це повернувся додому людожер.
Його дружина сховала дітей під ліжко й пішла відчиняти двері. [66]
Людожер увійшов до кімнати й спитав, чи готова вечеря та чи є вино.
Потім він сів до столу.
Дружина поставила перед ним величезний глек вина і поклала цілого барана.
Баран ще не досмажився, але тим смачнішим він здавався людожеру, що жадібно обгризав баранячі кістки і спрагло ковтав вино.
Раптом людожер випростався і почав принюхуватись; він крутив головою на всі боки та бурмотів, що чує запах свіжого м'яса.
— Так, — одказала дружина, — ви й справді чуєте запах теляти, яке я тільки–но оббілувала.
— Я чую запах свіжого м'яса, кажу тобі ще раз, — повторив людожер, скоса позираючи на неї. — Тут, мабуть, є щось таке, чого я й не збагну.
Він швидко підвівся з–за столу й пішов прямісінько до ліжка.
— Ага! — заревів людожер, побачивши дітей. — То ти мене хотіла обдурити! І чого це я не з'їв тебе досі? Твоє щастя, що ти вже стара. А ця чудова дичина потрапила до мене якраз вчасно, я нею почастую завтра трьох людожерів, моїх давніх приятелів.
І він витяг хлопчиків одного по одному з–під ліжка.
Який жах!
Бідолашні діти попадали на коліна, благаючи пощадити їх. Але перед ними був найжорстокіший з людожерів, який не знав жалю.
Він сказав, що печеня буде дуже смачна, хай тільки дружина не полінується і приготує добру підливу. [67]
Людожер дістав довжелезного ножа й почав старанно гострити його. Нагостривши ножа, він уже був схопив одного хлопчика за ногу, але дружина сказала:
— І охота вам морочитися з ними зараз, уночі? Невже у вас завтра не буде для цього часу?
— Мовчи! — голосно вигукнув людожер. — Так вони будуть смачніші! Розумієш?