– Скажи-но мені, – вона на хвилинку запнулася, розбираючи складне германське ім’я полоненого, – Герхарде, чи ти не був часом у Києві, коли його наші війська визволяли?
Але Фрай тільки уважніше поглянув на неї. Української він не розумів, але розчув знайоме слово «Київ» та своє ім’я. Помовчав хвилинку, обдумуючи, що вона хоче від нього, та про всяк випадок заперечно мотнув головою.
– Ага, не був, – ще раз зітхнула жіночка і заглибилась у вивчення паперів.
Кілька хвилин минули під розмірений акомпанемент великого настінного годинника і шурхіт сторінок. Аж раптом на одному з документів жіночка застопорилася. Натрапивши на якийсь дивний допис, вона наморщила чоло, потім потерла його. Її брови здивовано вигнулись. Вона повернулася на кілька сторінок назад, щось перечитала там, зазирнула в кінець папки, потім знову на початок і, притримуючи раптом набухлі головним болем скроні, зосередилася і перечитала настільки уважно, наскільки могла.
Результат її не втішив, і вона нарешті підняла до Фрая розгублений погляд. Той сидів так само рівно, злегка розхитуючись, і на вустах його ледве помітно грала усмішка.
– Валєра! – жіночка взялася до дзвоника, що був тут же, на столі, біля неї. – Валєра, йди сюди на хвилинку!
У сусідній кімнаті затупали, і за кілька секунд, ривком відчинивши двері, увійшов перекладач Валєра.
– Слухаю вас, товаришу Микитенко! – відкарбував він не надто вправно, втім, витягуючись у струнку.
– Йди сюди, поглянь, – пальцем поманила його до себе Микитенко, іншою рукою вказуючи на стос паперів перед нею.
Валєра навис над столом і уп’явся очима в місце, яке жінка показала пальцем. Потім він, так само як Микитенко хвилиною раніше, пробігся по всій папці, і розгублено підняв до неї очі:
– Маячня якась. Певно, помилка або жарт.
– Ну так спитай його, Валєра, не гальмуй.
Валєра виструнчився і, закрокувавши туди-сюди перед стільцем із полоненим, заговорив німецькою, щоправда, не звертаючись просто до полоненого, а викидаючи слова в повітря перед собою:
– Як вас звати?
– Герхард Фрай, – слухняно відповідав він.
– Де ви народилися?
– Місто Кельн.
– Рік народження?
– Одна тисяча шістсот одинадцятий, – повільно і з хижою усмішкою промовив Фрай.
– Ви нічого не плутаєте? – перепитав Валєра.
– Одна тисяча шістсот одинадцятий! – твердо і голосно повторив полонений і потягнувся на стільці так, що аж кісточки захрумтіли.
– І ви знаєте, який зараз рік?
– Так, звісно, – підтвердив німець, не перестаючи посміхатися.
Валєра розвернувся до начальниці і пояснив:
– Цей німець стверджує, що йому майже три з половиною сотні років. Каже, що народився на початку сімнадцятого століття, – на підтвердження своїх слів Валєра ткнув пальцем у дату, яка так товариша Микитенка насторожила в документах.
– Ну, але ж ти розумієш, що цього не може бути.
– Розумію.
Валєра знову повернувся до Фрая:
– Ви стверджуєте, що вам більше трьохсот років?
– Так.
– Коли вас взяли в полон, вас про це питали?
– Так.
– І це нікого не здивувало?
– Так, – втретє повторив німець.
Валєра спробував уявити, як радянські військові не дивуються тому, що полоненому більше трьох сотень років, і не повірив.
– Ну, добре, можливо, там усе писали автоматично, – знехотя погодився він, – але ми мусимо розібратися.
– Розбирайтеся, – зверхньо засміявся Фрай.
– Ану мовчати! – втрутилася товариш Микитенко, яка нічого не розуміла в їхній розмові, але цей сміх підказав їй, що німець наразі – господар становища.
Валєра зробив заспокійливий жест рукою, жінка всілася на місце, а Фрай замовк.
– Як можна було прожити триста з гаком років? – спитав він полоненого.
– Легко.
– Я не знаю більше таких людей.
– Я також.
– Як це вам вдалося? Та ще і зберегти, так би мовити, дуже пристойний товарний вигляд, – натякнув він на молоду зовнішність Фрая.