Останній, хто відкрито виступав проти Лабуги, після написання заяви до міліції несподівано для всіх сів до в’язниці за зберігання наркотиків, більше його не бачили. З часом люди перестали навіть викликати наряд, хоч як відверто нахабно й незаконно поводилися Лабуга та її гості. Міліція приїздила, вкотре переконувалася, що викликали її у «дванадцятку», і задушевним тоном радила з Вєркою не зв’язуватися. Удавати, що її не існує. «Ага, не існує», – похмуро кивали на її двері люди. За дверима рубали «Cannibal Corpse», чувся дзвін пляшкового скла та диявольський сміх хазяйки квартири. Час котився за опівніч, і мало хто міг заснути під такі колискові.
Вєрка мала, сама того, певно, не знаючи, дозвіл на такий хардкор. Коханця-прокурора, який прописав її до «дванадцятки», Вєрка бортанула вже понад місяць тому, та він залишався її ангелом-охоронцем. Кохання тридцятирічного мужчини, якщо воно вже загорілося, може тривати аж до смерті. І це був саме той випадок. Те, що за останні тридцять років він перетворився з товариша Смірнова на Петра Петровича, першого зама обласного прокурора, аж ніяк не давало переваг мешканцям під’їзду у боротьбі з Лабугою. А те, що з’явилася тенденція забирати «донецьких» на підвищення до Києва, вселило у їхні душі остаточний і непереборний смуток. У 2015-му весь під’їзд змовився голосувати проти владної партії, сподіваючись, що Петро Петрович втратить свій владний німб і вони зможуть нарешті викинути Лабугу на мороз після тридцятирічних знущань. «Якщо знов переможуть ті самі, нам піздєц», – уже не добираючи слів, зітхали усі.
А Вєрка просто собі жила, не помічаючи того всього, що діялося довкола неї. Ані прокльонів і змов, ані розмов, ані нічних нарядів, ані погрозливих написів на стінах першого поверху. Її життя мало два кольори – веселощів більших і веселощів менших. Якщо в неї невідь-звідки з’являлося бабло, Лабуга збирала усіх своїх дружбанів і влаштовувала апокаліптичні вечірки. Якщо бабла в неї не знаходилось, вона збирала усіх своїх дружбанів, вони скидалися хто що має і також веселилися, але скромніше. Дружбу вона водила з такими сірими і водночас запаморочливими персонажами, що я тільки дивувався, де вона їх знаходить. Усі як один – саботажники, алкаші, стабільно безробітні, хронічно бездомні, побиті життям і гопниками. Вони миттю просаджували на випивку будь-які гроші. Суми від двох гривень до двох-трьох тисяч (так-так, бувало й таке) спускалися в алкогольні ріки, як кров незайманок у язичницькі колодязі для жертвоприношень. У перервах між зловживаннями вони любили виловлювати нас, малих пацанів, і вантажити своїми філософськими тєлєгами, поки в полі їхнього зору не з’являлася нова пляшка. Я слухав їх найбільше та найуважніше. І вже пізніше, набагато пізніше зрозумів, що життя познайомило мене з персонажами Чарльза Буковскі раніше, аніж я навчився нормально читати, і тим більше – читати Буковскі. На роду написано, чи що?
Суботній ранок для Сергія Платонова – це пора, якої він не знає. Зазвичай Сергій, відпахавши в банківському офісі свій законний робочий тиждень, у п’ятницю ввечері надирається з колегами в барі, повертається додому пізно-пізно вночі, завалюється спати й оживає аж ближче до вечора. Субота для нього не має ранків. Можливо, суботні ранки існують, але Сергій їх не бачив із часу закінчення школи.
Але сьогодні – виняток. Ще відучора він знав, що в суботу вранці матиме завдання від шефа. Нічого складного: треба сходити до однієї жіночки на квартиру і з’ясувати, чому вона своєчасно не сплачує кредит. Якщо випаде оказія, з’ясувати, чому вона не тільки не платить, а ще й нахабно ігнорує дзвінки й листи з банку, коротше кажучи, уникає виконання нею ж підписаного контракту. Протягом тижня до неї кілька разів приходили, але вдома нікого не виявилося, напевно, пані була на роботі. Щоправда, за тим місцем роботи, яке вона вказала в анкеті, ніхто ніколи про неї не чув. Словом, справа хвилинна і не надто важка – лише підчепити жінку на гачок, визначити, чи вона хоча б мешкає там, де написала. Але представник банку мусить виглядати солідно, і тому Сергій учора після роботи пішов додому і ліг спати тверезим. Уперше за довгий-довгий час.
Він простував собі від зупинки, звіряючись із мапою. Будинок, де мешкала клієнтка Лабуга, мав бути десь неподалік. Трохи попетлявши провулками, Сергій вийшов на широку вулицю, обабіч якої росли розлогі каштани. «Красиво», – подумав Сергій і пішов до подвір’я, біля входу до якого значився потрібний йому номер.