Васю Боженька беріг. Саме Вася давав мені телефони всіх поранених пацанів, яких я розшукував і яким намагався допомогти. Саме Вася був на блокпості до останнього, аж допоки їх не замінили.
Деякий час Вася перебував у базовому таборі десь на Дніпропетровщині, а потім ніби мав їхати додому. А оце дзвоню, а він у госпіталі.
— Розумієш, шось спати взагалі не можу. Нерви, мабуть. Та й серце бухкотить на всю.
Нерви? Ще б пак, думаю собі. Він пішов на війну в квітні й пробув на передовій у різних місцях аж до вересня. Тут жоден організм не витримає.
— Слухай, Русь, — каже раптом, — тут таке діло. До мене звертаються люди, які дуже хочуть допомогати солдатам на передовій. Питають, чи знаю я гідних волонтерів, які не розкрадуть кошти. А я оце розумію, що вам точно довіряю, бо бачив вас у ділі. Дай мені номер картки, будемо допомагати іншим солдатам разом.
Я не можу сказати, що мене легко розчулити, однак відчув клубок у горлі. Солдат, якому ще місяць тому самому була потрібна допомога, збирається допомагати іншим.
Життя час від часу підкидає історії, яких не вигадає жоден романіст. Війна напинає всі людські жили і витягує назовні все — і погане, і героїчне. Є люди, якими я відверто пишаюся.
— Ти лікуйся там, Вась, звісно, номер картки я зараз СМСкою кину, та ти, головне, здоров’я віднови.
Про музику
— Ви розумієте, — казав бородатий дядько, учитель музичної школи, моїй мамі, - він ще маленький, у нього пальці мають зміцніти. Саме тому на гітару беруть не в першому, а в третьому класі.
З цими словами мене після півроку занять потурили з музикалки. Я дійсно був ще малий, однак якщо бути чесним, то оті сольфеджіо і гами мені були не цікаві. Я хотів грати, як Висоцький, а отже, як тільки вивчив сім акордів і бій, то почав бриньчати по своїй, відмінній від шкільної програмі. Саме тому мене й виперли.
Оскільки школа й хочу грати — поняття різні, то грати я не кинув. Ба більше, згодом таких, як я, любителів побриньчати під парадним набралася ціла компанія.
Мої батьки, подивившись на всю цю вуличну тусню, вчинили за висловом: не можеш щось подолати, то очоль. «Давайте, пацани, перебирайтеся сюди, ось ключ, — сказав якось мій батько. — Підвал прямо під нашою квартирою, грайте скільки хочете, заважати нікому не будете».
Так уперше в житті ми зробили підпільну чи, краще сказати, підвальну групу. Наша репетиційна база в підвалі мала кілька гітар і навіть майже повну ударну установку. Ми гамселили кілька років, причому власні пісні, бо виявилося, що слова я міг писати сам.
Ми виросли, усі музики окрім мене пішли вчитися у восьму бурсу на зварювальників. І там, до речі, теж організували групу з назвою «Б-8».
Я пішов своєю дорогою. Грати на гітарі не кинув, однак у музичних групах більше участі не брав. Колись, на самому початку дев’яностих, пацани попросили мене написати їм пару пісень для якогось фестивалю, що саме зароджувалися по всій країні. «Ну таке, Руся, напиши, щоб було солідне, щось гостросоціальне і під Цоя». Звісно, я написав, мені що? Сів і нашкрябав. Розставив акорди і показав ритм. Щось вони там навіть десь грали, однак я вже поїхав з України і не чув на власні вуха.
А оце сьогодні впіймав себе на думці, що ходжу насвистую якийсь мотив. Згадував довго, аж раптом усе вмить згадалося. Це ж пісня, яку я пацанам писав, щоб гостросоціальне і під Цоя. Ось приспів:
Отака от тєма. А написано було приблизно в момент здобуття Україною незалежності. Усе в повітрі вже тоді висіло. Та тільки молодий був, не розумів. А в підсвідомості вже було.
В школі
Не знаю, як у вас, а у нас у школі всі умовно ділилися на прідпріімчівих, лошків і бандітів.
От був у мене в класі чувак, Вова. Так він був прідпріімчівим. Якось, їдучи з батьками десь у потязі, він випросив купити йому кілька фотографій, які тоді продавали глухонімі.
Чорно- білі, іноді розфарбовані фотки були різні, у тому числі й «для дорослих», та Вова для таких був замалий, тож купів дві для загального користування.
На одній було закомпоновано кілька знімків Висоцького і його віршів. На другій, про неї, власне, й мова, були якісь негри-качки, з біцепсами, більшими за голову, а в центрі колажу автор вліпив Сталлоне — відомий кадр з першого «Рембо», де він з автоматом суне на камеру з перекошеним лицем і пов’язкою на мокрому волоссі.
І от Вова за допомогою татового «Зеніту» та увєлічітєля розмножив колаж і почав продавати його в школі щось чи по десять, чи по п’ятнадцять копійок. Скільки він там заробив, не знаю, брехать не буду, та ось прийшли до мене друзі, такі самі лошки, — мовляв, і собі хо Рембо, а Вова навіть у борг не дає, тіко нал.
— Ну шо, — кажу, — друзі-ботаніки, як мінімум одну фоточку купити тре’.
Скинулися, купили. Я її під скло, дістав свій ФЕД, наклацав цілу плівку. Проявив.
Уявіть загальну картину. Допоки я там ворожу з бачками, проявітєлями, закріпітєлями, під будинком сидить ціла шобла і чекає падіння Вовиної імперії.
Одним словом, усе вдалося. Надрукував я того Рембо десь три чи чотири пачки по десять фоток. Розібрали хлопці, пішли, задоволені, по домівках.
Аж увечері виходжу, а під парадняком мене вже чекає Вовка і ще двоє дебелих пациків, представників третьої шкільної гілки цивілізації — бандітів.
— Оно він, — тицьнув у мій бік Вовка й відійшов.
Ну що, робити нема чого, підходжу до цих двох старших. Аж раптом бачу, йой, один з них мій далекий родич. Той, бачу, теж мене впізнав. І якось так уся мізансцена різко міняється в бік «о, малий, привіт, а я оце думаю, ти не ти, як справи, а пам’ятаєш, як ми ото в селі у твоєї баби на веранді у війнушки грали?»
Бачу, Вовка скис. А за кілька хвилин, отримавши підсрачника від мого родича, побіг у бік заходу сонця.
Так я перейшов з лошків до бандітів.
Без війни
Щоб пожити у світі без війни, треба прожити дуже мало. Якщо дуже пощастить, то років п’ятдесят, а зазвичай і того менше.
У моїй родині єдиним, хто прожив усе життя і не воював, був мій батько — Володимир Васильович. Насправді навіть він застав війну — війну в Афганістані. Однак ця війна була не на його батьківщині й він на неї не потрапив, тож її можна не рахувати.
Народившись по війні, мій батько фактично все життя пропрацював вільнонайманим у військовій частині. Він був механіком. І, мабуть, гарним механіком, якщо врешті став старшим механіком частини. Однак річ не в тім. Якби мій батько прожив на дванадцять років довше, до сьогодні, то вже жоден з моєї родини не жив би в час без війни на своїй землі.
Прадіди пройшли Першу світову і громадянську. Діди — Другу світову. Про батька зрозуміло. Тепер я і мої діти. Навіть якщо ми не триматимемо зброю в руках, то війну на своїй землі застали точно. Двадцять три роки розбудови країни за кілька місяців перекреслила купка недолюдків з автоматами. А найбільш прикро, що їм допомагає країна, яку особисто я, як і мій батько, як і всі родичі до цього часу, вважав братньою.
Виявилося, брати бувають різні. Брат може прийти і за правом сильного забрати сарай і розвалити тобі півхати, щоб пересунути межу. А коли збереться село, схопити каменюку й зі словами «не лізьте в родинні справи, бо наверну» стати під твоїми воротами.
Я інколи ловлю себе на думці, що, якби я міг розказати батьку або дідам про те, що тут відбувається, вони б не повірили. Однак реальність часто неперебачуваніша за будь-яку вигадку.
Все продумано
— А шо будем робить, якшо, не дай бо’, попадем під обстріл?