— Не сци, Руся, у нас усе продумано!
За вікнами буса ще Харківщина. Скоро Ізюм, а там і Слов’янськ, своєрідні ворота в зону АТО з півночі. Їдемо вже довго, говорити про щось треба, ото й теревенимо про «не дай бо’».
— Ну і шо в нас продумано?
— По-перше, у нас є чотири каски і чотири броніки. Звісно, від якогось там «граду» або «тайфуну», або чим вони там по наших луплять, ця красота не врятує. Однак якшо вдягнути заздалегідь на під’їзді до небезпечного місця, то від куль або осколків, як то кажуть, уполнє.
— Да, усьо серйозно.
— А то? Це ж тобі не цацкі-пєцкі, підготувалися сурйозно.
Потім було не до розмов. Блокпости, розвантаження в різних точках, ночівля під канонаду, знов сотні кілометрів, знов розвантаження. Аж ось від’їхали від кінцевої точки. У бусі стало просторо, аж ніби занадто. Дивлюся — чогось не вистачає.
— А де броніки?
— Ну… Я віддав два пацанам. Вони зазирнули, побачили і спитали, чи можна. А як я скажу не можна? Ото й віддав. І каски ще віддав.
— Ну й правильно. Їм потрібніше.
— Та да. Якось обійдемося. Тим більше, шо два броніки на чотирьох таки є.
— Якщо шо, то в один вліземо.
— Ги-ги.
Зайві гроші
Оболонь. Набережна біля церкви. Йду собі, нікого не займаю. Аж назустріч троє пацанів. На вигляд років по вісімнадцять, не більше. Такі собі хіпстери, усі яскраво вбрані, модні.
— Мужчіна, — каже один, найвищий, — у вас трьох гривень зайвих немає?
— Шо? — Я від несподіванки аж оторопів.
Я, власне, з тих років і місць, де коли троє підходять до одного із фразою штибу «дай дєньог», то далі варіантів немає — буде бійня.
— Що тобі дать? — ще раз перепитую.
— Ну три-чотири гривні нам з пацанами на водичку. Пити хочеться.
І, такі смішні, обступають. Двоє з боків позаду мене заходять.
Мені такі запитання боялися ставити і в сімнадцять років. А тут, чи то я постарішав, чи то хлопців увело в оману, що я саме постригся-побрився.
— А чого ж, — кажу, — не дать. Я тут усім роздаю. Церква ж оно. То кого першим інвалідом зробить? — І головне, тихо так, спокійно кажу, аж не схоже на мене.
Двоє задніх одразу відскочили далі. А той, що найвищий, якось побілів.
— Вибачте, — каже, — ви не так зрозуміли. — І теж задом хамиль-хамиль.
Зникли, одним словом. А я став і думаю: а може, вони й справді водички хотіли?
В холі
Вони стояли посеред холу. Навіть не обійнявшись, а ніби увіткнувшись, притиснувшись один до одного. Обом трохи за двадцять. Один у рваному підгорілому камуфляжі, із замотаним плечем і ногою, другий у чомусь сиво-лікарняному, із культею замість руки.
Стояли мовчки, непорушно, ніби перетворилися на скелю. Люди в госпіталі притихли. Ні, не завмерли, не спинилися, роздивляючись їх, просто проходили повз тихо-тихо, так, неначе боялися, що зайвий звук може розвалити цей пам’ятник війні.
Старенька чи то санітарка завмерла далі в коридорі й беззвучно плакала.
— Отой, ніби Саня звуть, прибув до нас чотири дні тому. Там травматична ампутація долоні, легені обпалені, ну і купа дрібніших травм. Увесь час переживав, що там пацани лишилися, рвався назад. А цього щойно привезли. Ще з сімома іншими. Прийшов борт з Дніпра, всі хлопці з різних підрозділів. А ці двоє з одного.
Ми вийшли на вулицю. Знадвору крізь скляні двері непорушні фігури було так само добре видно.
— Лікарю, — підбігла до нас жіночка-медик, — його ж забрать треба. Уже мити час і глянути, шо у нього з ранами. Хтозна, скільки часу вони не оброблені?
Лікар закурив, випустив угору дим.
— Не чіпай. Ти розумієш, що їх з усього взводу лише двоє? Хай стоять хоч до завтра. Витягнем якшо шо. Не схоже, що там шось непоправне.
Жіночка побігла. Деякий час ми стояли мовчки. Лікар курив, а я дивився на солдатів.
— Отакі справи. Може, наразі це не дуже видно, однак насправді маємо ціле покоління калік. Причому калік повних — і фізичних, і моральних. Дожилися, млять.
В тилу
— Не плач, доню, не треба!
— Та я й не плачу, мам, уже сил немає ніяких, шоб плакать.
— Воно ж ніби й перемир’я, а там, може, й до повного миру недалеко.
— То лишень слова, мам. Слова, які нічого не вартують. Там і досі гинуть. Не сотнями, то десятками, та ж від цього не легше.
— Ти дзвонила йому?
— У нього телефон майже весь час вимкнений, та він сам звонив вчора вночі.
- І шо каже?
— Та шо каже? Сміється, заспокоює, про Пашку розпитує, а я ж чую, шо там шось гупає поруч.
— Ну головне, живий.
— Ага.
— А шо Пашка, бешкетує?
— Ну саме вік такий. Знаєш, мам, він теж змінився. То весь час машинками грався та літачками всякими. А це, бачу, почав у дітей пістолетики відбирати. Довелося купити йому, хоч і не хотіла.
— Клята війна.
— Отож. Діти як лакмус, усе чують, усе розуміють, на все реагують. Одне на гірці крикне: «Слава Україні!» — і одразу цілий хор відповідає: «Героям слава!»
— Скучає за Ігорем?
— Звісно. Щовечора просить татові подзвонить, а коли той дзвонить, то слухавку в мене вириває.
— Так, хто б міг припустити, шо таке буде?
— Мам, я не розумію. Ну як можна вчора бути братами, а зранку прокинутися і сказати, шо ми фашисти?
— То все політики, доню.
— Та невже? А воювати проти нас теж політики йдуть? Блукають нашими степами? А благословляють їх на війну з кадилами та хрестами теж політики?
— Не заводься, доню, не накручуй себе.
— Та я уже й накручувати не можу, мам. Буває, сяду посеред хати і думаю: навіщо було в кредити влазити та платити за квартиру? З пузом на п’ятий поверх бігати, переживати за дитя, шоб в один день усе хтось отак перекреслив?
— Ми не вибираємо, в які часи жити.
— Не вибираємо. Я оце подумала, шо ще жодне наше покоління не виросло в мирі. Ніхто з діда-прадіда. Усі воювали. Ми ще з Ігорем колись говорили про це, мовляв, Павло буде першим, хто житиме в мирі.
- І не кажи, страх божий. Слухай, доню, ми тут на кутку з бабами придумали хлопцям наплести теплих жилетів під форму. Понаходили старі светри, порозпускали і плетемо. Думаю, штук двадцять до кінця тижня буде. Ти придумаєш, як передати?
— Звісно, придумаю. Сьогодні попитаю у волонтерів шо да як.
— Ну бувай, доню. Пашку цьомай!
— Добре, і ви, мам, там тримайтеся.
Чонкін
Вадік пішов у армію добровольцем. У військкоматі зраділи, як побачили у нього водійське посвідчення з майже всіма категоріями.
— А на тракторі можеш?
— Ну які проблеми? Звісно. Якшо якась певна модель, то треба наловчитися, а так усе воно однакове. Я ж на екскаваторі працював!
— От і чудово, таких спеців нам і треба.
За три дні Вадік уже був на передовій. Йому дали величезний чорний КрАЗ, у якого замість кузова була приспособа для швидкого риття окопів. Працювати із землерийкою було не складно. Під’їхав, направив рампу з ковшами в потрібне місце — і гайда. Кілька хвилин — і чорновий варіант окопу готовий.
Два тижні Вадік «воював», закопуючи та маскуючи в полях біля блокпостів танки та самохідки або риючи окопи. Усе було нічого, та землерийка не броньована. І одного разу в неї таки прилетіло.
Почувши свист, навчений досвідом Вадік пірнув у щойно виритий окоп. Гупало майже над головою. Коли ж обстріл закінчився і він виліз, то побачив, що одне заднє колесо КрАЗа відірване повністю, друге спущене. До того ж посічені осколками бік і капот.
Заводитися агрегат не хотів, а щоб здорова машинерія не привертала уваги до блокпосту, її «Уралом» відтягли в найближче місто під військову частину.