— Тут побудь поки, — сказав командир Вадіку. — Я пришлю когось із запчастинами, а ти поки пошамань із проводкою.
Через три дні, з’ївши увесь сухпай, Вадік уперше навідався в караулку до віськової частини. Його відвели до командира і після півгодинної бесіди поставили на довольствіє. Окрім усього, командир обіцяв з’ясувати, що там Вадікове керівництво собі думає.
Однак уночі частину підняли за тривогою і командир з кількома десятками вояків кудись гайнули.
Ще тиждень Вадік колупався в проводці, чекаючи на повернення командира. У якийсь момент Краз таки завівся. І вчасно, бо вночі в кабіні було вже холодно.
Командир повернувся. Злий, бо ж втратив кількох пацанів. Однак на Вадіка не зірвався. Зціпивши зуби, він при ньому подзвонив комусь з вищого керівництва і попросив розібратися з єрундою.
Уже на ранок до частини приїхав УАЗик. З нього вискочив кругленький капітан і мало не кинувся до Вадіка цілуватися.
— Ти герой, справжній герой, — валував капітан, обнімаючи Вадіка. — І сам живий, і техніку зберіг! Та я тебе на нагороду подам!
— А де всі наші?
— Так немає тут уже нікого! Ні, не те шоб усі мертві, в основному трьохсоті. А техніку всю «градами» понищило. Одним словом, усіх відтягли в тил на ротацію, один ти тут!
Капітан бігав навколо землерийки, час від часу плескаючи в долоні.
— Молодець! Ох, герой. Усе на ходу! Колесо то фігня, головне — на ходу.
Вадік ходив за ним і тільки кивав у такт словам.
— Значить так, — капітан посерйознішав. — Тут, у частині, тебе будуть годувати-обігрівати, допоки ми тебе заберем. Тримайся!
Відколи поїхав капітан, минув місяць. КрАЗ засипало осіннє листя. Вадіка в частині стали звати Чонкін.
Пацани
Четверо підлітків, втягнувши голови в плечі, стоять і дивляться на мене. Дивляться не в очі, а кудись униз, на бути.
Ми стоїмо в центі Києва, на подвір’ї напіввідселеного будинку, через яке легко потрапити з Жовтневого на Грушу. В одного з пацанів у руці коктейль Молотова, в іншого — запальничка.
— Та ми просто хотіли спробувати, як воно горітиме. Навіть не всередину кидати хотіли, а так, у стіну.
— Постав пляшку на землю, — намагаюся, щоб голос звучав холодно. — Тут Путін нападає, а ви хєрньою маєтеся.
Слова про Путіна потрапляють у благодатний ґрунт. Пробурчавши «вибачте», пацани йдуть. Відійшовши далі на пагорб, сміливішають.
— Путін хуйло, ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла, — лунає згори.
Я піднімаю великий палець угору і показую хлопцям, мовляв, зачьот. У голові спливає «Балада про дитинство» Висоцького:
Укотре ловлю себе на думці, що мені, як і батькам цих чотирьох «вояків», просто пощастило. Якби мій син був трохи старшим, точно був би на барикадах. Бо неможливо підлітка втримати вдома, коли поруч на вулиці історія пишеться. Та, мабуть, і не став би я тримати.
Однокласник
Наприкінці минулого року я побачив у соцмережі на сторінці однокласника картинку.
Він, мій одноліток, який живе у Криму, стояв у шоломі, броніку і з гумовим дубіналом біля міліцейського автобуса в Києві на вулиці Грушевського.
Мене не так навіть цепонула фотка, ну таке діло: хтось консерваторію закінчує, хтось медик, а хтось іде в міліцію, в даному разі у внутрішні війська, — мене зачепив підпис.
«Єсть такая профєсія — Родіну защіщять», — написав мій однокласник.
Оскільки все це було у відповідній мережі, то під знімком була ціла купа мордочок, посмішок, келихів з пивом та іншої дрібідєні із побажаннями мужчині й далі бути таким сильним і хоробрим защіщальником.
Чорт мене дьорнув написати щось типу: «Кримською палкою київських студентів ганяти — це ще не Батьківщину захищати». Срач піднявся — мама не горюй. З усіх усюд повилазили на мене мої колишні шкільні привиди.
«Ти там гаварі, та не загаварюйся», — писав один, тепер житель Калуги чи десь там поруч.
«Как ти можеш пісать такіе гадості ахвіцеру, кагда сам нє служил?» — розпиналася інша з Харкова.
«Пісатєль дурной», — резюмував третій однокласник.
«Я Родіну, єслі нада, собой закрою», — написав у кінці власник фотки, чим викликав черговий шквал смайликів і різних красівостей.
Мені то всьо набридло, і я просто видалився з Однокласників. У кожного своя доля, що там казати.
Далі сталося те, що сталося. Гинули люди, часу не вистачало на спілкування навіть з друзями, не те що з ким попало. Знову я згадав однокласника, коли в Криму з’явилися «зелені чоловічки». Ще подумав: «Може, я погарячкував, і тепер у нього дійсно серйозний шанс стати горою за Батьківщину?»
Потім хуйло таки віджав Крим і почалася вакханалія на Донбасі. А з Криму саме пішли біженці. Тоді я вдруге згадав про однокласника. Як не крути, а вся та чехарда з присягами, відмовами приймати російське громадянство була серйозною.
Розв’язка настала буквально днями. Зустрів я спільного знайомого. Ну слово за слово торкнулися і теми цього защіщалкіна.
— Знаєш, — опустив очі в землю знайомий, — а він же ж російську присягу прийняв.
— Може, громадянство?
— Та громадянство само собою, а шоб у міліції залишитися, то й присягу.
Помовчали, ніби поховали. Ото й виходить, що написи до фоток — то одне, а реальність — то зовсім інше.
Наші
— А ви з України?
Прага, готель. Дві жіночки у формі покоївок стоять біля машини, бо побачили київські номери.
— Ага, з неї, рідної.
— А ми з-під Львова, працюємо тут.
Стоїмо, гомонимо за життя. Звісно, поступово переходимо на політику.
— То скажи, Руслан, скільки то ще буде тривати?
— Та звідки ж я знаю? Доки всю гидоту не знищимо.
— А як же її знищиш, як вона серед нас? Он, поприїздили до нас у Моршин лоби. Сидять, ніц не роблять, пиво дудлять, бо ж бєженці. А наших дітей беруть.
Видно, що жінки в розпачі, їм навіть немає кому пожалітися.
— Наші хлопи й на Майдані з перших днів були, й на війну першими пішли, — ледь не плаче пані. — Ну як так? Хто везе, на тому й їздять? Ми он на вихідних теж будемо додому їхати, бо чергові повістки поприходили. Хоч лягай під військкомат, щоб останніх не забирали. Та ж плюнуть і переступлять.
Ми з товаришем ще деякий спілкуємося з жінками, намагаємося заспокоїти та підбадьорити. Потім залишаємо жінок і йдемо по номерах збиратися в дорогу.
Минає деякий час, ми спускаємося в ресторан щоб перед від’їздом трохи під’їсти. Щойно перетинаємо поріг, як з кухні на весь ресторан лунає:
— Слава Україні!
Обіцянка
— Пшепрошам, пані, де ту єст двунайстий нумер?
Троє українців стоять посеред старовинного польського містечка, який за час свого існування встиг побувати чи не в п’яти різних державах, і фактично проходять квест «піди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю що».
Ми шукаємо старого Юзека. Старий Юзек переїхав кудись сюди ще до Другої світової. А колись, ще зовсім малим, він разом з товаришем Ільком жив у Турці, що на Львівщині. Товариші разом навчалися, гралися, пустували. Аж допоки не прийшло страшне доросле життя. Юзикова родина втекла від совєтів на захід, Ількова лишилася в Радянському Союзі. Хлопці більше не бачилися, тільки якийсь час писали один одному.
Минула купа років. Упав Союз, фактично зникли кордони. Ільку вже вісімдесят сім. Десь так і Юзеку.