Потім щоразу я брав йому печива вже з Києва. Іноді просто передавав смакоту в зону зі знайомими. Я дзвонив і дізнавався, чи Бембік підріс. Чи в нього прорізалися ріжки, чи насправді він уже здоровань?
Аж якось, десь через два роки, мені подзвонив провідник. Дядько він аж ніяк не сентиментальний, однак голос у нього тремтів.
— Уяви, приїхали, вишльопки! Діти якихось чинуш на джипах! Шукали дичину. Ганяли по лісі. Ну та який тупий звір на них вийде? А тут Бембік біля магазину. Він уже ніби й здоровий, рев у нього тужний, чути здалеку, а по суті, дитина. І до них, до джипа.
Я не дослухав. Що там слухати, і так усе зрозуміло. Молодий олень, який вірив людям, заплатив за свою віру найдорожчим.
Диванний сепаратист
— Вот, плять, пабачим, шо ти запайош, кагда тут будуть руськіє танкі!
Таку фразу ще весною видав один мій знайомий диванний сепаратист. Я не хочу називати його імені й прошу спільних знайомих не робити цього, бо ж у дурачка є родина, дитина і, не дай бо’, ще щось.
Одним словом, з самого початку Майдану цей товариш впав у депресію. Потім почав сперечатися з людьми, бризкати слиною. Коли ж йому натякнули, що можуть порихтувати хребта, він припинив спілкуватися з живими опонентами і пірнув у павутиння Інтернету.
— Браття! Шо рабить? — волав він у соцмережах. — Страна ніатвратіма катітся в бездну, і я не хочу разом з нею!
Спочатку він цікавився, як виїхати на ПМЖ до Росії чи Білорусі. І люди пояснювали йому шо до чого. Причому досить детально.
Однак коли людина хоче не їхати, а лишень балакати, це з часом стає видно, і росіяни з білорусами на нього поклали те, що зазвичай кладуть на тих, хто дофіга триндить.
Тож він переключився на інший фронт.
— Браття! — скавчав чувак. — Давайте пакостити армії!
Після цього з’являлася ахінея типу «підкрадіться вночі до танка і насипте піску в бак». Ті, хто спочатку активно з ним спілкувався, теж зрозуміли, що діла не буде, і з часом забили болт.
Ну і, відповідно, тепер на його сторінці все скотилося до повного маразму. Ось, наприклад, пост: «Браття! Давайте дізнаємося скількі нас. Візьміть гривню. Напишіть на ній: „Хунті пиздець“. І запускайте її в обіход».
Далі взагалі прикол: «Не бійтеся. Автомати приймають розмальовані купюри. Однак увага! Писать можна тільки на одному боці, бо інкше нічого не вийде…»
Еге, думаю, сепаратист сепаратистом, а гривеньку береже… боїться прокакать.
Одним словом, почитав я цей опус і навіть хотів щось написати, аж бачу, що на нього взагалі відгуку немає. Жодного. Докотився сепаратист, уже всі знають, що в голові навіть не вата, а тупо вавка. То й не став нічого писати.
А сьодні один спільний знайомий виставлявся, бачу, і він прийшов. Нє пабрезгував. Усівся, випив, попоїв. Тостів, правда, не казав, однак прикластись до свята політичних опонентів не відмовився.
А по тєліку саме Порошенко щось розказував. І така картина намалювалася, просто Босх. Сидить диванний сципаратіст. Увесь сивий, скукожений, спина інтегралом. П’є закарпатський коньячок, заїдає рошенівським тортом.
Дивився на нього і думав. Оце мужчина. Не тому торт їсть і конячок п’є, що жлоб і зайву гривню боїться витратить, а щоб «врагу» не дісталося.
Змовчав у фіналі. Бо ж найстрашніше для сепаратиста знаєте що? Відсутність опонентів. Це для них усе одно, що в дурдомі обшита м’яким кімната. Куди не стукай, відгуку немає.
Герої майбутнього роману
— Русь, ти про нас напишеш? Оповідання? Таке, шоб читали? Бо твої читаю, нормуль, як у житті.
— Ну звісно, напишу, якшо хочеш, напишу, головне, шоб ви живі були.
— Дуриш ти. Шо ти напишеш, як нічого не знаєш?
Розмовляю телефоном із чуваком, що зараз в АТО. Воює з квітня без ротації, як і більшість його підлеглих.
— Знаєш, — каже мені, - тут шо не день, то роман. Якби я вмів, то написав би.
— Нічого, — відповідаю. — Повернешся з війни, все напишеш, такі тилові щури, як я, допоможуть. Нам за щастя буде таким, як ти, допомогать.
— Ой да ладно, — сміється. — Я он у тебе в книжці прочитав, як після війни ставилися «наші» до тих, хто був на окупованій території, і зрозумів, шо все це нас знов чекає на Донбасі.
— Ну, може, й так. Якось та буде.
Мовчимо, сопимо в слухавки, ніхто не хоче говорить про найголовніше.
— Шо, — не витримую першим, — є двохсоті?
- Є. Один двохсотий, один трьохсотий. Ти їх навряд чи знаєш, вони, як ти проїздив, були з іншого боку дороги. Обстріляли нас з мінометів, а потім з-за зеленки лупонули чи то з самохідки, чи з крупнокаліберного. Одного одразу, а другого в руку.
Мовчимо. Кожен думає про своє.
— А знаєш, у душі кожен з нас трохи трьохсотому заздрить. Навіть якщо вголос не скаже. Бо той додому поїде, а нам далі тут. Не обстріли страшні, а рішення, які щодня приймаєш. Стріляєш у відповідь з міномета, а сам Бога молиш, щоб поруч цивільних не було, бо ж метал не розбирає, хто винен, а хто ні.
— Тримайтеся!
— Ну звісно, ти теж не забувай, дзвони героям майбутнього роману.
Нарешті розсміялися.
Люди і нелюди
Сьогодні побачив відео. На землі лежить поранений десантник. Майже всі його товариші загинули, бо далі стоїть спалена бронемашина і по дорозі розкидані тіла загиблих.
Терорист знімає його на телефон. Те, що це не журналіст, а просто такий собі апалчєнєц-баєц, видно з того, що він тримає телефон вертикально, а отже, не розуміє специфіку телебачення. Окрім того, питання штибу: «Ти стріляв? Нє? А вани стріляли?» свідчать на користь моєї версії.
Однак я не про нього навіть. У якийсь момент до пораненого підходить місцевий дядюшка в синій майці й сонцезахисних окулярах «пчьолка Майя». І це гівно починає нести єресь.
— Я отєта встал, іду в церкву, шоб паставіть свєчку за упакой душі Порошенка, Авакавих і усєх іх, — видає бидло, бачачи, що його знімають. Поступово старий задрот сам себе накручує. — Ви панімаєте, — тиче ціпком у бік пораненого на землі, - вони ж не православні, вани єті, як їх, капелани. Католіки. Усі протів нас.
Бойовики, побачивши, що дяді тіки дай слово, то він тут усіх з гівном змішає, підначують.
— А как би ві паступілі з єтім плєнним ранєним? — питає «оператор».
— Расстрілять, блін. Я дивився по тілівізару, як вони всіх наших вбивають. Расстрілять! Тім боліє, шо вони отказалісь от гіоргієвськой лєнтачки, ахулілі Георгія-Пабєданосца, прідставляєтє?
Дядько не витримує, виймає зі світлих штанів хустиночку і сякається в неї. Потім починає валувати, плювати на пораненого бійця і врешті валить, куди йому треба.
Страшне відео. Якби з полоненого знущалися супротивники, я це хоча б зміг осягнути. Однак старе чмо у світлих штанах та синій маєчці — це вже, як кажуть, перебір. Заради звільнення територій для такого набору з кісток і вати і воюють хлопці? Дуже сподіваюся, що таких виродків на Донбасі все ж менше, ніж нормальних людей.
А, і ще. Оператор обіцяв «замилити» морду дядькові, щоб його не впізнали. Однак, як водиться, набрехав. Тож, країно, дивися на чмошника з Шахтарська. Дивися широко розкритими очима, щоб не забути і випадково не пробачити.
Сепаратист
— Шо тут у нас? Та все, як завжди. Прилазять, валять з гранатометів і тікають.
Околиця Донецька, блокпост. Ми з кулеметником Андрієм їмо кавун, який, до речі, принесли бійцям місцеві. Уже по обіді, однак сонце пече немилосердно. Андрій, який водив і показував мені місцевість та шо, де і як, раптом згадує.
— О! А я ж тобі сепаратиста не показав!
— Кого? — У мене округлюються очі.
— Та це ж саме інтєрєсне! Ходімо!
Андрій веде мене на соняшникове поле. Минаємо бронетехніку, бліндажі, кілька воронок від мінометних подарунків терористів, і нарешті моїм очам відкривається картина. На своєрідній галявинці посеред знесених міною соняхів стоїть пластиковий таз з водою. Поруч у тарілці накидано якоїсь їжі. А біля стоїть сірий гусак. Він, мабуть, лежав, однак, почувши наші голоси, піднявся і зустрічає нас в усій своїй красі. Гусак роздивляється гостей, нахиляючи голову набік. Розкриває рота, однак замість галасу чи шипіння звідти вилітає тихе, ледь чутне чавкотіння.