— Оце і є Сепаратист. — Андрій колупає в зубах соломинкою. — Він у нас контужений, тож вважай.
— А кинутися може?
— Та ні, не кинеться, переляканий сильно, навпаки, до землі припадає і ховається.
Сірий «сепаратист» прислуховується до нас, та не тікає. Андрій доливає йому в банячок води.
— Кілька днів тому пішли ми обдивитися територію після чергового мінометного обстрілу і знайшли його. Їх тут було двійко, однак одного вбило на місці. А цей вижив. Тепер у нас тут.
— А звідки вони тут узялися?
— Ну багато людей повтікало з Мар’янки, коли бої були. Може, сарай зруйнувало пострілом і гуси втекли чи господарі випустили, шоб не подохли, всіх же не забереш?
Ще деякий час стоїмо біля «сепаратиста». Той заспокоюється, втрачає до нас цікавість і п’є водичку.
Ми з Андрієм повертаємося на пост. Навколо все та ж картина знищеної землі — постріляні будинки, звалені лінії електропередач, перериті дороги і залізобетонні блоки, що перекривають шляхи. Однак навіть у таких умовах у пацанів, що боронять рідну землю і розуміють, що кожен день може бути останнім, залишаються і доброта в серці, і людяність, і почуття гумору.
Фрау
— Свєта, ти слишишь, ана настаящая дура! Как я і прідпалагала!
Білява фрау передпенсійного віку їде в київському автобусі й триндить з подругою по мобілці. Причому триндить голосно, смакуючи власні зв’язки, так як люблять це робити на Донбасі.
У результаті за кілька хвилин увесь салон знає, що пані припиздячила сюди з Луганська, патамушта страшна ж, і поселилася у якоїсь родички Галкі.
— А я єй дєньгі і ні прідлагала, ти што? Ані, прідставь, чувствуют сібя пєрєд намі в далгу!
Якщо коротко, то Галя забрала до себе цю біляву лярву разом з чоловіком, старшим сином та невісткою, «а Сірьожа ні паєхал, он там даже што-та с апалчєнцамі мутіт».
Уже після згадки про Сірьожу я хотів втрутитися, аж раптом почув те, що взагалі порвало.
— А вчера она наваріла какой-то чєпухі із рибнага фарша і марковкі. Я єй сказала, што наш мужик такоє ні єст, єму, штоб работать, мяса нада.
З цього моменту я взяв свій телефон й, імітуючи розмову, почав:
— Альо, Семенченко? Вітаю, Семене, тут у мене є людина до вас у батальйон «Донбас». Ну так, біженець, хоче воювати за свій край. Усе серйозно! Навіть, шоб довести лояльність, може здати одного Сірьожу, шо з сепарами мутить!
Очі фрау полізли на лоба, вона дала відбій подрузі й заклякла, дивлячись на мене.
— А ще тут родина добровольця не дуже хоче стісняти киян, то, може, пристроїш жінок десь у гуртожиток? І ближче до АТО. Кажуть, шо можуть на польовій кухні працювати. А там ще чувак є молодший, він теж ніби не проти повернутися і дім захистити.
В автобусі запанувала така тиша, що важко повірити. Фрау відкрила рота, аби шось сказати, та її заціпило.
Я підморгнув їй і видав:
— Зараз я фотку дружини добровольця надішлю, пробий шо до чого про всяк випадок.
У цей момент автобус спинився на Славутичі, і фрау вискочила.
Аж до Позняків люди поглядали на мене хто з острахом, хто із зацікавленням. Я ледь стримував посмішку. А на виході почув у спину і таки посміхнувся:
- І правильно, а шо вона розказує своїм, шо ми барани. Тепер повоюють!
В опчем, Семенченко впливає на всі види сепарів, навіть не знаючи цього.
Відра
— Ця країна приречена. — У далекому вісімдесят восьмому ми з дідом стояли біля протипожежного щита в школі. — Вона ніколи не зможе бути нормальною з такими людьми.
Коли я був маленьким, то в якийсь момент зацікавився пожежним стендом, яких було понатикано скрізь: від шкільного подвір’я до самої галімої турбази.
Мене на стендах цікавили конусні відра. Нє, звісно, сокира з червоним держаком і червоний, з кількома шарами фарби багор теж були цікаві, однак відра були поза конкуренцією.
— Розумієш, малий, — казав дід. — Відра то умовне мірило адекватності суспільства. Усі розуміють, що ці відра ой як згодяться, коли, не дай бо’, займеться чиясь хата.
— Ну?
— От тобі й ну! Всі розуміють, однак відра крадуть. Саме тому їх роблять конусом, щоб поставити неможна, а значить, біспалєзні у хазяйстві.
Уже набагато пізніше я бачив червоні конусні відра в сільських колодязях. І щоразу згадував слова діда про те, що країна, в якій люди крадуть засоби захисту від стихії, рано чи пізно зникне.
А тоді ми стояли біля протипожежного стенда, на якому дід лише п’ять хвилин, як повісив звичайне відро з нержавійки, бо в школу мали приїхати з області з перевіркою. Відро зникло найтаємничішим чином, бо ж було нове, зі слів діда, муха не єблась.
— Відра, Руся, це мірило всього, — казав дід, хитаючи головою. — «Вкраду, а то шо хата згорить, то херня». Допоки люди так думатимуть, нічого нормального тут не буде!
Уже давно нема діда. І навіть протипожежних стендів майже немає. Тож, чим міряти рівень занепаду, я не знаю.
Ленін
— Задовбали ці пацани! Кому він мішав, га? — Василь з Іваном сиділи біля хвіртки й обговорювали події останніх тижнів.
Радикальні зміни в селище на Херсонщині прийшли разом з Леніним. Точніше, з його падінням. Молоді хлопи з обласного центру, з жовто-блакитною символікою налетіли на нього, як коршуни. Смик, і ось мармуровий Ілліч полетів із постаменту головою вниз.
Торохнув вождь так, що аж луна пішла. Лиса голова удару об асфальт не витримала і відкотилася вбік.
— Від спілкування з громадою Володимир Ілліч відмовився, бо дуже вдарився головою, — пожартував хтось з пацанів.
— Вандали, — пробурмотів собі під ніс Василь, однак сперечатися з молодими не став.
Того вечора Василь напився з горя. Не те щоб він дуже любив того мармурового Леніна, однак, по-перше, звик до нього, а по-друге, порядок же ж має бути. Як так? Стояв собі пам’ятник кілька десятків років, а тут прийшли й звалили! Пізніше він поділився горем з Іваном, колишнім завклубом, що жив навпроти. Після випитої спільно пляшки Іван змовницьки підморгнув і потяг Василя до сараю.
— Тільки ж ти тс-с-с! — приклав палець до губ Іван. — Шоб нікому!
— Та я могила, — чомусь перехрестився Василь.
У сараї Іван клацнув вимикачем, і десь угорі, ледь освітлюючи все навколо, спалахнула лампочка.
— Та-дам! — картинно заспівав Іван, зриваючи простирадло з якоїсь гори в кутку сараю.
У Василя відвисла щелепа. На соломі, неначе освітлюючи все навколо власним світлом, стояв здоровезний гіпсовий бюст Ілліча.
— То ще давно, у дев’яностих, у клубі забрав. Стояв нікому не потрібний.
— Ваня, ти молодчага. — На очі Василеві навернулися сльози. — То пішли, може, його, поки ніч, на місце старого поставимо?
— Та не питання. З тебе літра, й по руках.
За кілька хвилин чоловіки вже прямували до постаменту. Василь ішов, одягнувши здоровезний, порожній усередині бюст вождя на себе. З боку здавалося, що бюсту приробили спортивні штани та кирзові чоботи і змусили йти світ за очі. Іван йшов поряд, однією рукою притримуючи Василя, який через Леніна нічого не бачив, і вказуючи йому дорогу. В другій руці він тримав розкладну драбину.
— А як вони й цього скинуть? — Чоловіки встановили бюст на постамент і тепер розглядали свою роботу.
— Не скинуть. Ми зваримо сітку, ну таку як ото кавуни на продаж тримають, і вдягнемо на нього згори.