— Та ну, херню кажеш, — засумнівався Василь. — Як це, Ленін і в клітці?
— Ну а шо робить? Ну давай його цепкою за шию поки шо до постаменту примотаємо.
— Цепкою? Цепкою можна, — погодився товариш.
— Стій тоді, Васю, сторожуй, а я піду цепку гляну.
За мить постать Івана розчинилася в нічній темряві. Василь сів біля постаменту. Закурив. Потім поліз у чобіт і дістав чекушку. Випив. Заплющив очі й уявив, як зранку з Іваном вони зберуть селян і покажуть свою роботу. Мовляв, вернули вам вождя, люде. Хай там ті зальотні автомайданівці з Херсона собі як хочуть, а совєцькі люди життя мають закінчити, як і починали. Разом з вождем!
— Побережись, дядьку, — пролунало раптом над вухом у Василя.
Від несподіванки Василь упав, навіть не розплющивши очей. А в наступну мить щось гупнуло об асфальт правіше від нього. Василь відкрив очі й побачив пацанів, які віддалялися в ніч. А на асфальті біліли десятки уламків від бюста.
Василь підвівся на ноги, підійшов до уламків і підняв ніс Ілліча.
— Не судьба, Вова, — пробурмотів він сам собі. — Треба було таки одразу в клітку ставить.
Щур
Осіння Москва, як і завжди, швидко скинула зелень і підставила проспекти вітру та пилюці. Удень усе стало сірим і невиразним. А ще цей постійний сморід від пожеж…
Бронемашина в’їхала в арку і, важко чмихнувши, спинилася. Велетенська, з важкими траками, вона, неначе стальний монстр, перекрила виїзд з подвір’я.
Вовчик визирнув з-за смітника і побачив на монстрі жовто-блакитний прапор. «От і все, бандерівці», — майнуло в голові у малого. Він засунув щойно зловленого щура за пазуху і хотів залізти в щілину між стіною будинку та смітником, та в цей момент почув звук, який примусив його серце битися швидше, — хтось зіскочив з броньованого монстра і простував до нього.
«Тікать», — забилась думка. Малий Вовка визирнув з-за бака і, притиснувши до грудей щура, зробив ривок до підвалу.
— Малий, стій, стій, не бійся! — почулося ззаду.
Від переляку Вовчик завмер посеред двору. Він заплющив очі, бо знав — за мить каратель відріже йому голову, щоб зробити собі консерву. Саме про це останній місяць казали спочатку з телевізора, потім з радіо, а коли почало гупати під вікнами, то з гучномовця.
— Агов, хлопче, ти чого? — Здоровенна рука легенько струснула малого за плече. — Ти чого так перелякався?
Вовчик обережно розплющив одне око і роздивився чоловіка. Здоровезний, у військовій формі, бронежилеті та бандані, із жовтою наліпкою на рукаві й автоматом у руці, він сидів навпочіпки перед Вовчиком і посміхався.
— Смерті боюся. — Малий відкрив і друге око.
— Смерті? Ну смерть, я думаю, ще не скоро по тебе прийде. Скільки тобі? Десять?
— Дев’ять.
— Тоді точно не скоро.
Бандерівець виявився не таким страшним, як про нього розповідали. Поступово малий розслабився.
— А батько твій де?
— Так утік, — шморгонув носом Вовчик. — Удвох ми з мамою тут лишилися.
— Нічого. — Бандерівець погладив хлопця по голові. — Скоро всі повернуться. От побачиш.
Хлопець потайки витер сльозу, що зрадницьки набігла на око.
— А це в тебе шо? — Військовий тицьнув на щура, що випинався з-під сорочки.
— Та щур.
— Нашо він тобі?
— Та ж їсти.
— Покажеш?
— А не забереш?
— Ні, не заберу, та якщо гарний, думав помінять на шось.
Вовчик витягнув щура. Цей, що потрапив у Вовчикову пастку сьогодні, був якийсь миршавий, не такий, як учора. «Навряд чи він сподобається військовому», — подумав малий.
— О, ти диви, який гарний. Сам уполював?
— Сам, — гордо відповів Вовчик, який уже зовсім перестав боятися військового.
— Ось. — Солдат скинув наплічник і, попорпавшись у ньому, вийняв два «Снікерси». — Хоча цього, мабуть, і мало? Потримай.
Вовчик узяв батончики, і руки затремтіли. Він пам’ятав, як до війни вони з мамою купували такі в «П’ятірочці».
— Я думаю, тепер обмін рівноцінний. — Солдат витягнув з наплічника пачку галетного печива і дві банки тушонки.
— Це з дітей? — тицьнув пальцем у банки Вовчик.
— Та ну, такий дорослий, а дурню кажеш. Бачиш, написано «Яловичина»? Це «говядіна» по-вашому, з корови. Бери!
Солдат накинув наплічник, скуйовдив малому волосся і взяв щура.
— Ну бувай, козаче.
— Бувайте. — Вовчик притискав до грудей їжу, яку виміняв на щура. — А ви сюди чого приїхали?
— Так на парад же ж?
— А, на парад, тож стрілять не будете?
— Звісно, шо ні. Війна, хлопче, закінчилася.
Солдат уже відійшов майже до бронемашини, коли малий таки наважився.
— А правда, шо Путін застрелився і його спалили у дворі Кремля?
Солдат на мить спинився й обернувся до малого.
— Сам не бачив, брехать не буду, та люди кажуть, шо так і є.
Бронемашина гиркнула і викотилася з арки на проспект. Малий стояв і дивився їй услід, притискаючи до грудей банки з тушонкою. Біля смітника вітер ганяв газету. Вона підлетіла і впала біля Вовчика. Наступивши на неї ногою, він прочитав заголовок: «Якщо захочу, то можу взяти Київ за два тижні». Вовчик підняв ногу, і газетка знов затанцювала біля смітника. Посміхнувшись, малий пішов до підвалу.
Нова влада
— Вася, от хулі ти в цьому житті бачив? Копанки? Замурзаний, в одних тих самих треніках уже півроку!
— Ти зато в нас, Кусто, півсвіта обкатав!
— Ну Кусто не Кусто, а більш за тебе бачив. Доки ти тут у посьолкє мідяки сшибаєш, я, оно, глянь!
Сергій витягнув із кишені спортивного костюма посвідчення і протягнув товаришу.
— Помічник міністра ДНР з інфраструктури, — прочитав по складах Василь. — Та ти гониш? Якій із тебе помічник міністра?
— Вася, нє сатрясай воздух. Фотка моя? Моя! Прізвище моє? Моє! Які питання? Зараз такі часи, шо кар’єру зробить, як два пальця обісцять. Був я в Донецьку, перетьор з пацанами. Тепер я на службі. Будуєм нову країну, Новоросію. Захищаєм рідну землю від хунти і світового фашизму.
— Це як?
— Ну як, зі зброєю в руках!
Сергій підняв спортивну куртку, і Василь побачив рукоять пістолета.
— Ого!
- І я кажу, ого! — зареготав Сергій. — А в машині ще й калаш.
— А в село чого приїхав?
— Діло є в мене. Ти Пашку пам’ятаєш? Ну того, з кутка біля шахти?
— Того, шо колись носа тобі зламав?
— Ага, його! Поступила перевірена інформація, шо він пособнік хунти. Поїду перевірю.
— Хто, Пашка? Та який же він фашист? Він батрачить з ранку до ночі. Бізнесує! І асфальтом на кутку дороги поробив, і світло провів на хутір.
— То все на американські гроші! Заробляє на нас, копійки з людей цідить, а сам тіки й чекає, шоб хунта нас поработіла. Пішли зі мною, будем рішать питання іменем Новоросії. Я тобі його буса віддам, хочеш? Передам від імені республіки у вічне користування?
— Та ні, Сєрьог, я в такі ігри не граю. Я проти війни.
— Ну гляди, я теж проти війни, та з хунтою церемонитися не буду! Дочекаєшся, як прийдуть у село укропи, заберуть усе, шо маєш, поплачеш тоді.
— Та шо вони в мене заберуть? Город?
— А, ну шо з тобою говорити? Мені час, бувай!
Сергій махнув рукою і сів у страшненьке роздовбане «Шевроле». За мить, здійнявши хмару куряви, машина зникла за рогом будинку.
Василь сів на лавку біля хвіртки й закурив. Потім витягнув мобілку і набрав номер.
— Альо, Паш? Там комбінатор повернувся. Ну який комбінатор? Сергій! Тепер модний, зі зброєю. Поїхав до тебе буса віджимать іменем Новоросії. Тож тримайся! Та нема за шо. Героям — слава!
Любі
— Думай головою!
— Буду!
- І менше чекінься там, хто знає, хто за чим слідкує і шо в кого в голові?