— Добре!
Поцілувалися.
— Ну з Богом. Іди.
Не вистачить ніяких слів, щоб написати оду жінкам, які проводжають чоловіків на війну.
Я особисто, відправляючись у зону АТО, не їду воювати, не їду надовго, однак бачу на обличчі дружини неспокій. Ні, звісно, вона розумниця і тримається, однак війна є війна і, незважаючи на те що я не їду в саме пекло, шанси потрапити в біду є завжди. А що ж казати про тих жінок, які відряджають чоловіків боронити рідну землю.
І все ж вони відряджають. Відряджають, як і сто, і двісті, і тисячу років тому. Кажуть, що війна то чоловіча справа. Так і є, однак не забуваймо, що вона ще й випробування для жінок.
Не треба далеко ходити, достатньо згадати, хто в основному працював на підприємствах під час Другої світової й відновлював усе навколо після неї.
А на війні тільки й розмов про жінок, які лишилися вдома.
— У мене троє хлопців, Руся! Троє! Моїй Оксані пам’ятник треба ставити.
— Тут, звісно, теж не цукор, однак моїй Люді там у рази важче. І господарство, і доньки!
— Увесь час дзвоню, якшо зв’язок дозволяє. Ну а як же ж? Сім місяців пацану! Марічка там сама. Їй дуже важко, а я тут!
Дім, діти та дружини — це, мабуть, єдина тема розмов на війні, яку підтримує кожен боєць. Ті, хто не встиг побудувати власну родину, тихо заздрять чоловічим розмовам старших.
— Дивись, ось моя люба, — показує мені фото боєць.
— А ось моя!
— А це моя, глянь, то ми разом на Чернечій горі.
— А моя, глянь, яка красуня!
У такі моменти ще чіткіше розумієш, за що воюють хлопці. Ми приречені на перемогу, адже кожен вояк розуміє, кого він закриває собою.
Воїн
— Уточнив один дані, і досі ніяк мішки не позбираю. Отака в нас армія.
Ми сидимо з товаришем на лаві в госпіталі. Осіннє сонечко ще достатньо сильне, щоб обігріти тих, хто зміг вибратися з палат на подвір’я подихати свіжим повітрям.
— Спочатку сказали, шо підеш на два тижні, мовляв, ти ж служив, знаєш шо до чого, а потім підтягнем молодих, — розповідає товариш. — А вийшло, що там, де два тижні, там і місяць. А потім і півроку.
Навколо нас на лавках сидять інші військові. Поранення у всіх різні, та переважно кінцівки. Ті, кому прилетіло в живіт чи голову, лежать по палатах. Тут усі більш-менш легкі.
— Знаєш, — каже товариш. — Війна то не найстрашніше, що пережив. Найстрашніше тут було, на гражданці. От я прийшов, ніби руки й ноги цілі, а голова болить. Тисне так, що руки тремтять, навіть машину водити не можу. Сідаю за кермо, і за кілька хвилин усе… В очах кола пливуть, руки не слухаються, серце калатає.
- І шо лікарі кажуть?
— Та я не про лікарів. Лікарі шо, як дізналися, шо п’ять місяців в АТО, то одразу сказали, шо покладуть на обстеження. Однак для цього треба довідку з військкомату. Я собі думаю, ну якого їхати годину маршруткою звідси в інше місто? Попросив брата, шоб узяв папірець і передав мені знов-таки маршруткою.
- І шо?
— Шо, дзвонить мені, каже, не дають, маю сам їхати, бо вдруг я дізіртір і вже десь у Польщі! Я й так, і так, а у військкоматі ні в яку. Сів, поїхав. Там уже того військкома, який мене на «два тижні» відправляв, немає — судять за хабар. А заступник новий. Я йому, ну як так, чому з людьми, як з худобою? А він мені, тіпа, у нас тут строго, перевірки, все таке.
Розповідаючи, товариш уже навіть не нервує. Він неначе закам’янів, сидить, дивиться перед собою, лише губи ворушаться.
— Повернувся в госпіталь, тут поклали, та ж треба в частину телеграму офіційну з діагнозом слати. Дівчата дають аркуш, я ще й перепитав, чому без печатки. «Та не треба печатки», — кажуть. А прийшов на пошту, там кажуть, шо без печатки не мають права телеграму відбивать, офіційний же документ. Отут я вже не витримав, розкричався. А шо кричать? Зібрався і знов у госпіталь, хороводи водить.
— А ще одному нашому, — намагаюся підтримати розмову, — тому, шо обидві руки і ногу перебило, в госпіталі написали, що причина відправки на сорок п’ять днів додому на реабілітацію не поранення, а захворювання.
— Та отож. І такого добра скрізь. Виходиш на вулицю, дивишся, люди гуляють у ресторанах, на крутих тачках ганяють. Стоїш, дивишся і думаєш, може, я такий дурний, шо мені за Батьківщину болить? Може, та війна нікому й не потрібна?
— Ти не перебільшуй, — намагаюся заспокоїти, — просто ті, кому болить, або воюють, або працюють, їм гуляти часу немає.
— Може, й так.
— А чинуші то да. Що менший начальник, то більше гонору.
Починається обхід. Хлопці з подвір’я розходяться по корпусах.
— Ну тримайся тут!
— Бувай, друже, дякую, шо заскочив.
Я виходжу з госпіталю і потрапляю у світ дорогих авто та заповнених відпочивальниками кнайп. Дивно, що до розмови я не звертав на це уваги.
Баба Аня
Коли я був зовсім маленьким, то казки мені розповідав або батько, або мамина мама — баба Аня. Бабини казки я любив найбільше, бо це був цілий ритуал.
По- перше, щоб почути бабину казку, до неї треба було, як мінімум, поїхати з ночівлею, а це вже круто. По-друге, власне сама казка. Наставав вечір. Дід Василь, тихо матюкаючись, відкидав «Ізвєстія», гасив настільну лампу і сідав дивитись праграму «Врємя». Бабуся йшла робити вечерю, а я бавився на дивані, поглядаючи на діда. Подивившись новини, дід зазвичай мовчки йшов курити на вулицю або до сусіда, а мене баба відправляла на сідало, тобто спати.
Дід з бабою жили на центральному проспекті, на другому поверсі побудованого полоненими німцями будинку.
Баба починала розповідати чергового «Івасика-Телесика» чи «Котигорошка», а я, лежачи в ліжку, дивився, як по стіні повзе світляна пляма від фар пізньої машини на проспекті. Я щосили намагався не заснути, чекаючи важливого моменту.
— Аж бачить Івасик, летять повз дерево гуси, — розповідає бабця. — От він до них і промовляє… - Розповідь переривається, бабуся засинає. Посміхаючись, легенько штовхаю бабусю.
- І що промовляє?
— Промовляє? — прокидається бабуся. — А, ну так, промовляє. І так промовляє… І так промовляє… - Бабуся знов дрімає.
— Гуси-гуси-лебедята, — продовжую сам, — візьміть мене на крилята. Так, бабусю?
— Га? Шо? — знов виринає на мить зі сну бабуся. І раптом продовжує ні в тин ні в млин: — І схопив тоді Котигорошок булаву!
— Ха-ха-ха! — лунає в хаті. — Бабунь, ти ж про Телесика розповідала!
— Та й правда, — спросоння веде баба. — Схопив Телесик булаву…
З цього моменту я вже регочу на повну. Бабуся ніяк не хоче прокидатися, бормоче щось з усіх казок одразу. Повертається дід.
— Знов бабу мучаєш, шалопай. Не бачиш, вона за день наробилася, язиком не ворочає. Давай спи. От виростеш, будуть твої онуки з тобою, як ти, ото, з бабою.
Дід не свариться, швидше трохи докоряє. Я посміхаюся йому в темряві й тихенько втуплююся в стелю, на якій бігають світляні плями від машин. За мить я нарешті засинаю.
Інколи я прагну хоч на мить повернутися в ті часи. І подеколи це вдається. Я повертаюся до діда з бабою у снах і знову слухаю бабині казки.
Телефонна розмова
— Привіт, старий!
— Привіт!
— Як ти?
— Якшо я скажу, шо добре, повіриш?
Мій товариш майже до останнього жив в одному з селищ під Донецьком. Так вийшло, що він повернувся на батьківщину до мами якраз восени минулого року. І останній рік перетворився для нього на кошмар.
— У селищі немає газу, бо перебило снарядом газогін і ділянку, шо вела до села, просто заглушили. Світло теж через раз, бо багато ЛЕП підірвали.
— А хто підірвав?
— А біс його знає. Прокинулися зранку, а лінія лежить.
Голос товариша надтріснутий. Говорить сухо, ніби не хоче все згадувати.