Потім прийшли німці, самотні жінки тремтіли від страху, і кожна зберігала свою мотузку.
Одного дня хлопець з Катіна Піана подався в ліс по хмиз і почув у кущах стогін. Виявилося, що то стогне партизан. Його поранило в ногу. Хлопчина побіг по маму. Жінка аж руки заломила з великого ляку, але пересилила страх і сказала:
– Візьмемо його додому, де-небудь сховаємо. Може, й татові твоєму хтось допоможе в скрутну хвилину. Ми навіть не знаємо, де він і що з ним.
Заховали вони партизана в коморі й викликали лікаря – буцімто для бабусі. Та люди бачили бабусю здорову-здоровісіньку того ж самого ранку. «Що за диво?» – подумали вони. Не минуло й доби, як увесь хутір знав, що в коморі у сусідки лежить поранений партизан. Один старий дід сказав:
– Довідаються про це німці – всіх нас перестріляють. Навіщо нам таке лихо?
Та жінки шкодували бідолаху. «Може, десь так і мій ховається поранений», – думали вони, зітхаючи. На третій день одна з них прийшла до Катерини – жінки, яка переховувала партизана, – і принесла кільце ковбаси.
– Нехай бідолаха підживиться. Йому треба, – сказала вона.
Незабаром завітала друга з пляшкою вина, потім третя з мішечком борошна – зварите, мовляв, поленти, четверта із шматочком сала. А до вечора всі жінки з Катіна Піана відвідали Катеринину хату, понаносили гостинців, побували в коморі, і кожна, вертаючись додому, втирала сльози.
Поки рана гоїлася, всі одинадцять родин у Катіна Піана вважали партизана своїм сином, годували його й поїли.
Одужав партизан і вийшов надвір погрітися на сонечку. Дивиться, стоїть колодязь, а води витягти нічим – мотузки немає. Почав він розпитувати, в чому річ. Зашарівшись від сорому, жінки пояснили, що кожна родина тягає воду своєю мотузкою. Що між собою не миряться, вони йому не сказали. Зрештою, це була б неправда: адже вони разом страждали всю війну, разом вирятували з біди партизана. Самі того не усвідомлюючи, вони стали подругами й сестрами. То навіщо ж тягати воду одинадцятьма мотузками?
І вирішили вони скластися й купити ланцюга. Так і зробили. Партизан перший набрав цебро води, і то так урочисто, наче відкривав пам'ятник.
Того самого вечора, остаточно видужавши, партизан подався в гори.
Хати й палаци
Пішов я до притулку для старих відвідати знайомого дідуся, що все життя працював муляром. Давно ми з ним не бачилися.
– Подорожував? – запитує він мене.
– Еге ж, був у Парижі.
– У Парижі? Мені теж там довелось побувати. Вимурували ми гарний палац на самісінькому березі Сени. Не знаю, хто там зараз мешкає. А ще де ти був?
– Побував в Америці.
– В Америці? Я теж туди їздив, давно, забув уже й коли. Бував у Нью-Йорку, Буенос-Айресі, Сан-Пауло, Монтевідео. Будували там будинки й палаци. А в Австралії ти часом не бував?
– Ще ні.
– А я і там був. Замолоду їздив туди, ще до того як муляром став. Носив відрами вапняний розчин і пересівав пісок решетом. Ми там будували віллу одному тамтешньому панові. Пригадую, він розпитував мене, як готують спагетті. Записав усе до останнього слова. А в Берліні ти був?
– Ще ні.
– А я там працював, коли тебе ще на світі не було. Багато ми вивели гарних палаців, міцних будинків. Цікаво, чи вони й досі стоять? А в Алжирі ти був? А в Каїрі, в Єгипті?
– Оце влітку думаю поїхати.
– Сам побачиш, які там гарні будинки. Хоч і гріх хвалитися, але скажу, що мої стіни завжди рівні-рівнесенькі, крізь мої дахи не протікає ані краплі дощу.
– Та це ви за свій вік набудували силу-силенну будинків.
– Хоч і гріх хвалитися, але правди ніде діти: таки дещо побудував людям.
– А собі?
– А собі ні. Іншим, бач, будував, а сам лишився без хати. Живу в притулку, як бачиш. Такі вже порядки заведено.
Виходить, несправедливі порядки заведено.
Плутана казка
– Жила собі одного разу дівчинка. Звали її Жовта Шапочка.
– Ні, Червона!