Одного разу зустрілися три Старі Прислів'я і, ледве розтуливши роти, посварилися:
– Добрий початок – половина роботи, – мовило перше.
– Е ні, – заперечило друге, – найкраще – золота середина.
– Нічого ви не тямите, – заявило третє. – Кінець діло хвалить.
І почали вони битися, аж чуби тріщали. Ще й досі не вгамувалися.
Якось одному Старому Прислів'ю закортіло скуштувати груш. Сіло воно під грушкою і міркує: «Стигла груша сама падає».
Довго воно сиділо, а груша висить собі. І висіла, аж доки згнила зовсім, а тоді впала на голову Старому Прислів'ю і розплющилася. А Старе Прислів'я зі злості пішло на пенсію.
Смерть короля
Якось помирав один король. Лежить він і з відчаю сам до себе промовляє:
– Невже мені, всевладному королю, доведеться вмерти? Та де ж мої ворожбити? Чому вони не рятують мене?
А ворожбити з великого ляку всі порозбігалися. Лишився тільки один старий ворожбит, якому ніхто не йняв віри, бо був він дивакуватий і навіть трохи божевільний.
– Гаразд, порятую тебе від смерті, – сказав він. – Але на один день ти мусиш посадити на свій трон дуже схожу на тебе людину, яка потім помре замість тебе.
Негайно по всьому королівству було оголошено: всім схожим на короля прибути за добу до королівського двору, бо інакше їх смерть чекає.
Багато людей зійшлося на королівський двір. В одного борода, як у короля, а ніс трошки довший, в другого ніс коротший. Таких ворожбит одразу відпускав додому. Інші були схожі на короля, як один апельсин на інший, але ворожбит і тих відпускав, бо їм або зуба бракувало, або на спині були родимі плями.
– Отак ти всіх повідпускаєш, – сказав йому король. – Давай хоч одного випробуємо.
– Не буде з них пуття, шкода праці, – твердив своє ворожбит.
Якось увечері король з ворожбитом вийшли на вежу. Раптом ворожбит вигукнув:
– Дивись, он той чоловік схожий на тебе, як викапаний!
І показав на кульгавого, підсліпуватого, замурзаного і вкритого коростою жебрака.
– Отакої! – образився король. – Та ми ж нітрохи не схожі.
– А на мою думку, – сказав ворожбит, – смертельно хворого короля можна порівняти лише з найубогішим, найнещаснішим бідолахою. Не гаючи часу, перебирайся в жебраків одяг, посади його на трон, і ти врятований.
Та король не хотів визнати, що він схожий на жебрака. Розгнівався він, вернувся в палац, надяг корону, взяв скіпетр і того ж таки вечора помер.
Хвалькувата миша
Стара бібліотечна миша вряди-годи ходила в гості до своїх двоюрідних сестер, що жили на високому горищі і мало тямили в земних справах.
– Які ж бо ви невігласи, – казала миша своїм сумирним родичам. – Мабуть, і читати не вмієте.
– Куди нам до тебе рівнятися, – зітхали сестри.
– От чи їли ви коли-небудь кота?
– Де вже нам! У нас не миші котів, а коти мишей їдять.
– Ой, які ж ви недотепи! Я вже не одного кота з'їла і скажу вам правду, що жоден не встиг навіть зойкнути.
– А чим від них тхнуло?
– Здається, папером і фарбою. Та з'їсти кота – то пусте. А от доводилось вам собаку їсти?
– Крий Боже!
– Я саме вчора з'їла одного пса, завбільшки такого як вовк, та ще й з іклами... Схрумала його заіграшки, навіть не ойкнув.
– А чим він пахнув?
– Папером. А носорога ви коли-небудь їли?
– Де там! Ми того носорога навіть не бачили. Який він? Схожий на парміджанський чи горгондольський сир?
– Схожий на носорога, звісно. А верблюда, ченця, принцесу, ялинку ви куштували?
В цю хвилину де не взявся кіт. Він сидів за скринею, прислухаючись до мишачої розмови. Кіт був не мальований, а справжній, вусатий і з пазурами. Мишенята дременули в нірку, бібліотечна ж миша з несподіванки заклякла на місці, ставши на задні лапки. Зловив кіт мишу й питається:
– То це ти котів їси?
– Я, Ваша Величносте... Але ж, розумієте... Я в бібліотеці...
– Розумію, розумію. Ти гризеш котів, намальованих у книжках.
– Інколи, та й то з навчальною метою.
– Це діло добре, я теж люблю літературу. А чи не слід тобі навчитися дечого в справжнього кота? Слід би тобі знати, що не всі коти паперові і не всіх носорогів можна загризти.
На превелике щастя для бідолашної миші, кіт побачив на підлозі павука і на хвильку відвернувся. Бібліотечна миша двома стрибками опинилася між книжок, а кіт мусив павуком задовольнятися.