Кінь чекав господаря, а як побачив, що його нема, повернувся й пішов геть.
А біля води була одна дорога. Чує хлопець гомін — ідуть люди, коні, вози. Ішов би подивитися, але соромиться, ганьбиться.
А то один король ішов із військом на війну. Солдати, як побачили воду, захотіли пити. Сказали одному:
— Бери міхи й принеси води.
Той іде по воду — й прямо на Єруслана. А він голий лежить. Солдат його питає:
— Чий ти?
— Я — голий малий.
— Звідки ти?
— Я — голий малий.
Солдат зачерпнув води, приніс на дорогу і розповідає:
— Я бачив під вербою сильного хлопця. Питав його — чий ти, звідки ти? — а він каже одне: «Я — голий малий».
Про це почули офіцери і дали знати королю. Король зупинив військо і наказав двом воякам:
— Йдіть приведіть його сюди.
Підійшли солдати до Єруслана й питають:
— Чий ти?
— Я — голий малий.
— Звідки ти?
— Я — голий малий.
Вони почали брати його силою. Візьмуть за руку — не можуть підняти і руку. Повернулися до короля і кажуть:
— Ми з ним не зробимо нічого, бо він дуже сильний.
Король наказав:
— На задньому возі є витязька одежа. Візьміть і одягніть його.
Коли вбрався Єруслан, прийшов. Вирішили, щоб їхав на підводі, бо між військом він не вмів іти. Сів на воза — коні не зрушаться з місця. Запрягли чотири коні — дарма, не потягнуть. І він почав іти пішки. Солдати задираються, шпигають його, а він не чує нічого. Потім на нього почали плювати, а один ще й харкнув. Тоді Єруслан схопив того солдата за руку і кинув ним так, що збив із ніг двадцятьох солдатів.
Дали знати про це королю. Король зупинив військо і прийшов до витязя. Питає його:
— Чому ти вбив двадцятьох солдатів?
— Я не вбив… З мене сміха робили, штовхали, плювали, а як один ще й харкнув, я схопив його і кинув. То він убив двадцятьох солдатів, а не я.
Король не знав, що діяти, і дав команду йти далі.
Єруслан Лазарович запитує солдатів:
— А куди ви йдете? Куди вас веде король?
— Йдемо на війну, — сказали солдати. — Є дванадцять витязьок. Одинадцять уб’ємо, а дванадцяту візьме король за жінку.
— Скажіть своєму королеві, якщо він такий дурний, най вас не веде нікуди. Ви — жонаті люди, то лишите сиріт. Я сам за нього висватаю витязьку.
Так король вернув військо додому. А вони двоє ідуть далі — цар при коні, а Єруслан піший. Тут він згадав свого коня. Покликав гучним голосом:
— Коню мій, коню, де ти дівся?
І кінь почув, і заіржав, і прибіг до нього. Сів Єруслан на коня і їдуть. Приїхали на границю, де жили витязьки. Каже Єруслан до короля:
— Ти будеш господарем, а я буду слугою. Чим тебе не будуть пригощати, сам не куштуй, бо ти слабосильний, а кажи — нехай поїсть слуга.
Зайшли в дуже красну траву і квіти. Ніхто туди ще не ходив, лиш птахи літали. Поставили військове шатро — колибу. Єруслан говорить:
— Коли під’їдемо до ґанку, у нас, витязів, є такий звичай: дівчина повинна зійти вниз, до витязя, і під руку вивести його на дванадцятий поверх. Та не чекай, аби тебе дівчина знімала з коня, бо відчує, що ти слабосильний. Ти зіскоч сам.
Та витязьки помітили, що в їх траві лежать двоє хлопців, і старша сказала молодшій:
— Сестро, бери дротяний батіг і дай їм платню.
Дівчина прийшла і почала кричати:
— Що ви, песі сини, тут робите?
Та й дротяним батогом — раз, другий раз, третій раз вдарила Єруслана. А він засміявся:
— Витязька рука не так б’є. Це тобі — якби блоха вкусила.
Схопив її за волосся, відібрав батіг і коли раз ним свиснув — лиш кров бризнула:
— Так б’є витязька рука! Раз — та гаразд!
Дівка, ревучи, кинулася до старшої сестри і розповіла, що сталося. Старша посилає ще одну:
— Йди ти…
— Я не йду — вони й мене наб’ють, — каже дівчина.
— А ти йди не так… Вклонися, подай руку і запитай, чого до нас прийшли?
Вона так і зробила — вклонилася й питає:
— Чого, молоді витязі, до нас прийшли?
— Ми прийшли вашу сестру сватати, — відповів Єруслан.
— Можна, можна… Заходьте.
Зайшли в палац і сіли за стіл. Старша витязька каже:
— Чи хочеш, молодий королю, напитися вина з моєї чари?
— Хочу.
— Ну, йдіть і занесіть чару вина, — наказала витязька.
Занесли й поклали на стіл. Подивився король — там стільки вина, що він би втопився!