— Хай покуштує мій слуга, — сказав король.
Єруслан підняв чару, поклонився до витязьок і випив до дна — ще й потер у руках чару. Каже:
— Та хіба з такого дають витязям пити? У нас із такого жони свиней поять!
Старша дуже розсердилася. Але спитала мирно:
— А може, молодий король хотів би із моєї гармати вистрелити?
— Чого би ні, хочу, — відповів король.
— Ну, йдіть, сестри, занесіть гармату і кулю.
Коли він побачив, яка то гармата, аж налякався.
— Хай спробує мій слуга, — сказав витязькам.
Єруслан заладував, пальнув і тут же в руках поламав гармату. Каже:
— Ви з такого даєте стріляти? У нас із такого діти горобців б’ють.
Тоді старша каже:
— Може, молодий король хоче на моєму коневі поїздити?
— Хочу.
— Ну, йдіть, сестри, приведіть коня.
Пішли і привели коня за вуздечку. Король нараз бачить, що він і ту вуздечку не зможе підняти.
— Хай спробує слуга.
Єруслан сів на коня, а кінь почав зніматися вгору, як літак. Хлопець його вдарив межи вуха, і кінь одразу здох.
— Та ви такого здохляка витязям даєте? У нас таких коней запрягають у циганський віз.
Каже старша дівка:
— Тепер ще сватання не буде. Я ще вам одну загадку загадаю. Як відгадаєте, тоді зробимо сватання. Я поїду до свого діда, котрий живе у другій державі. Якщо мені молодий король скаже, коли вирушу — о котрій годині, хвилині й секунді, що буду з дідом говорити — о котрій годині, хвилині й секунді, коли буду повертатися — о котрій годині, хвилині, секунді, — то вийду за нього.
Витязі повернулися у своє шатро. Коней пустили пастися, самі полягали. Слабосильний король заснув, а Єруслан Лазарович не спить. О дванадцятій годині ночі чує крик: десь б’ються і сваряться. Він пішов туди. Бачить — то чорти. Каже:
— Що ви робите, на чому б’єтеся?
— На тому, — відказують хлопцеві чорти, — що няньо помер і залишив три речі: шапку-невидимку, чоботи-скороходи і килим-самоліт. І не можемо поділитися. Шапку-невидимку нам не треба, бо нас і так не видно, чоботи-скороходи нам не треба, бо й так можемо швидко ходити. Лиш килим-самоліт не можемо поділити. І через те б’ємося.
— Я вас поділю, — каже Єруслан. — Кину залізну палицю, і котрий швидше принесе, той дістане килим-самоліт, а інші нічого не дістануть.
Кинув палицю, і чорти побігли. Один одного ловить, не пускає, щоб разом добігти. А Єруслан забрав усі три речі, сів на килим-самоліт і вилетів прямо до витязьок на поверх. Там одягнув шапку-невидимку, і його не бачать. Старша збирається до діда. Коли одяглася, взяла свій килим-самоліт і собі записала: «О такій годині, о такій хвилині і секунді рушаю до діда». І Єруслан записав.
Сіла на свій килим-самоліт, а хлопець — на свій. Летять. Вона його не бачить. Прилетіли до діда — і записала. І Єруслан собі записав.
Питає дідо:
— Чого, донько, до мене прилетіла?
— Я прилетіла порадитися. Прийшли мене сватати. Сват — витязь, а жених — слабосильний. Але я не можу про його силу дізнатися. Дала випити вина із чари, що ви мені залишили, а він передав її своєму слузі. Слуга випив, розтрощив у долонях чару й посміявся: «У нас із такого жони свиней поять!» Тоді я дала королеві вистрелити із моєї гармати, а він і на те: «Хай попробує слуга». Той вистрелив, поламав гармату і сказав: «У нас із такого діти горобців б’ють». Потім я дала королеві свого коня, а він так само передав його слузі. Той убив коня і каже: «У нас такого дохляка запрягають у циганський віз!»
Єрусланові набридло записувати. Побачив, що в діда — золота борода, й висмикнув її. Дід закричав:
— Так ти, суча донько, прийшла по мою бороду?
— Я ні…
— А хто? Я іншого не бачу. Йди, проклята, геть!
— Але чекай, — каже старому витязька, — нехай собі запишу — о котрій годині, хвилині й секунді звідси вирушаю.
І Єруслан собі записав.
Так сіли кожен на свій килим-самоліт і летять назад. Єруслан думає собі: «Вона не буде вірити ні письму, ні бороді. Відрубаю я з її килима бодай один ріжок».
Так і зробив. Приїхали. Старша витязька позначила собі, яка була година, хвилина і секунда. Він записав собі. Витязька пішла спати, а Єруслан вернувся до свого короля. Уранці встали, і Єруслан каже:
— Йдемо сватати. Нà оцю книжку, цю бороду й ріжок з килима-самольота, бо витязька не буде твоїм словам вірити.
Прийшли в палац. Старша дівка каже:
— Ну, молодий королю, першим ділом скажи, як було…
— Багато говорити, а нічого слухати, — відповів король, як навчив його Єруслан. — Нà книжку і читай.
Взяла книжку і бачить — усе так, як вона записала. Але не вірить: