— Не печи мене, Огненний Щите, я до тебе йду служити, а не воювати! — гукнув Єруслан.
У Щита було багато слуг. Найнявся і Єруслан, і Щит полюбив його. Водив Єруслана по своїй державі. Якось привів його на одне поле, а там було дуже багато могил, якби ціле місто заросло травою. І питає Єруслан:
— Що це таке?
— Це витязі, могили їх.
А одна могила була більша.
— Тут лежить витязь, — каже Щит, — який мав силу на весь світ. Коли я його вбив, то він свою шаблю закинув під себе, а я досі не можу витягти ту шаблю. Я половину царства дам тому витязю, котрий би ту шаблю звідти вийняв.
А Єруслан каже:
— Я вийму ту шаблю.
— То йди вийми.
— Не тепер, а як не будеш бачити.
Пішли вони геть. А на другий день Щит посилає Єруслана витягати шаблю:
— Якщо її принесеш, то половина царства — твоя!
Прийшов Єруслан до великої могили, а вона проговорила:
— Чого ти прийшов, Єруслане Лазаровичу?
— Чого прийшов? За твоєю шаблею!
— Я дам тобі шаблю, тільки розумно воюй нею, не так, як я… Я зарубав, було, Щита. Слуги закричали: «Рубай ще раз!» Я рубанув, а голова знову приросла до тіла, і він відтяв мою. Його треба вбити одним ударом. Бери шаблю. Він буде їй радий, а ти, як підійдеш, махни нею і з одного удару відрубай йому голову — інакше він твою відрубає. Слуги будуть кричати: «Бий ще раз!» — але ти не слухай. Скажи: «Витязька рука б’є раз, та гаразд».
Іде Єруслан. Як побачив його Щит Огненний, рушив йому назустріч. Єруслан махнув шаблею, і голова витязя злетіла. Слуги нараз почали кричати:
— Рубай ще раз!
— Ні, витязька рука б’є раз, та гаразд! — сказав Єруслан.
Він розпоров Огненного Щита і вийняв з нього жовч.
Повернувся Єруслан до батька, помазав його жовчем — пропала короста, і провидів зразу, зробився молодим. Каже він:
— Ну, сину, тепер будемо жити!
— Ой ні, няньку! Я не можу бути на одному місці, мушу йти по світу — шукати й свою долю.
Задумав Лазарович оженитися. Знав він одну дівчину в сусідній державі й каже:
— Няньку, я тепер піду, а через рік і один день прийду вас навідати.
І сів на коня. Приїхав до кордону, а кордон охороняють витязі. Він трапив на витязя, який називався Івашко. Почав його питати Івашко:
— Куди йдеш?
— До вашого царя доньку сватати! — сказав Єруслан.
— Ні, до нас ти не пройдеш. Нікого не пропустимо, ані пташки.
— А я пройду!
— Тоді давай мірятися силою.
Єруслан говорить:
— Розбіжися і вдарся у мене. Якщо зіб’єш мене з коня — можеш мені відрубати голову.
Розбігся Івашко, вдарився в Єруслана, а той і не ворухнувся.
— А тепер держися, бо я розбіжуся, — каже Єруслан.
Він розбігся, вдарився у витязя і збив його з коня. Єруслан відтяв Івашкові голову. Бачать люди, що в їхню державу зайшов незнайомець, але мовчать, нічого не кажуть, якщо його пропустили витязі. Приїхав до царя.
— Чого ти сюди прийшов? — питає його цар.
— Я хочу вашу доньку за жону.
І цар не посмів нічого казати. Справили весілля і живуть. Жінка завагітніла.
Згадав Єруслан, що йому би треба йти до батька. І каже він до жінки:
— Я йду до свого нянька і повернуся через один рік і один день.
Вона не пускає:
— Куди ти йдеш, у нас скоро буде дитина, а ти мене лишаєш саму!
— Мушу йти.
Зібрався і пішов. Але пішов не тою дорогою, якою було треба. При дорозі знайшов велику корчму. Там гостилися витязі, а прислужувала їм Дівка-Чорнявка. Сів Єруслан за стіл, аби й собі трохи поїсти й випити. А дівка його дуже полюбила і не хоче його відпускати. Коли хотів вийти, вона зробила мур висотою від землі до неба…
А тим часом жінка Єруслана народила сина. Хлопець зразу зіскочив на землю і почав ходити. Побачив він дітей, що йшли зі школи. Питає:
— Мамко, що ото за діти?
— То школярі.
— Мамко, пусти й мене до школи.
— Тобі, синку, ще не час. Діти йдуть до школи у сім років, а тобі лише чотири дні.
Хлопець пішов сам. Сів на лавку і сидить. На перерві діти скачуть, граються, а він не сміє, бо вже чув од матері, що людські діти — слабосильні. Але діти почали корити його, що він безбатченко. Хлопчина розплакався. Повернувся, плачучи, додому, а мати питає:
— Чому плачеш, синку?
— Плачу, бо діти називають мене безбатченком. Скажіть мені правду — є в мене нянько або ні?
– Є, синку, є, але пішов до діда й казав, що повернеться через один рік і один день.
— Я йду, мамко, шукати його.
— Не йди, сину. Ти ж його не знаєш, і якщо десь натрапиш на нього — почнете боротися, і він тебе уб’є.