— Найшла на нашого царя чужа земля, не може цар сам одбитися, а викликає богатиря, щоб його царство одвоював, його дочку забрав і його до смерті догодував.
Показали йому, куди їхати, він і поїхав.
Доступив до царя:
— Так, — каже, — і так, можу я цю чужу землю одбити, дайте мені тільки двох козаків, як що трапиться, щоб звістили.
Виїхав він з козаками в поле.
— Лягайте, — каже, — спіть, а я постережу.
Тільки ті поснули, біжить чужа земля.
— Звертай! — кричить.
— Ні, — каже, — звертай ти!
Чужа земля як зачала кулями кидати, як зачала кидати, чисто тих козаків покрила. Він тоді як махне своєю зброєю, яких тільки не достав, то ті й живі зосталися. Одбив, ото раді йому таки всі, одгуляли весілля, сів він на царство, і живуть собі.
А та чужа земля давай царівну підбивати:
— Що ти пішла за такого, що хто його знає і звідки він, а ми ж все царі, ти взнай, чим він орудує, то ми його знищимо, а тебе заберемо.
Вона і давай його випитувати.
— Що ж, — каже, — вся сила моя от у цих рукавицях.
Вона їх з нього сонного зняла та й віддала їм. От виїжджає він на полювання, вони перестріли його, давай тими рукавицями махати, а він як махнув своєю зброєю, котрих побив, а тих привів і в темницю посадив. Вона знову до нього:
— Де ж ваша сила?
— Сила моя, — каже, — в оцих от чоботях.
Вона і чоботи зняла і віддала. Виїхали вони проти нього, він знову — таки котрих побив, а котрих забрав та в темницю посадив. Та вже в третій раз признався:
— Сила моя, — каже, — в цій зброї, та на мені сорочка така, що мене ніщо не візьме.
Давай вона його улещувати:
— Ви б, — каже, — в баню сходили та змилися, мій батюшка завжди так робив.
Він і подався. Тільки що роздягся, вона і підмінила йому зброю і сорочку, та й віддала тим. Виходить він з лазні, тут його взяли, посікли, порубали, склали в мішок, положили на коня і пустили. От кінь ходив-ходив, блудив-блудив та згадав старе місто, де жив. Прибився до свого дворища, а там його добродійка побачила та й каже:
— Е, — каже, — щось уже Данилові заподіялося.
Зараз взяла його, перебрала, перечистила, зложила, з одного колодязя набрала цілющої води, а з другого живущою покропила, він і ожив.
— А що, — каже, — я ж тобі казала, не кажи до семи років жінці правди, не послухав.
Він уже стоїть та мовчить.
— Ну, — каже, — перепочинь, та я тобі ще щось друге дам.
На другий день дає йому вона ремінь і приказує:
— Гляди, їдь до того шинку, де і вперше був, та як станеш вранці вмиватися, проси шинкаря, щоб він бив тебе цим ременем, як дужче, подовж спини. Як тільки ти води хлюпнеш, то знову будеш у жінки, та тепер уже їй нічого не кажи.
От поїхав він до того самого шинку, переночував, а як став вмиватися, попросив:
— Як хлюпну я, хазяїн, в перший раз води, то бийте мене цим ременем подовж спини стільки сили.
От хлюпнув він, той як учеше його по спині, він і перекинувся конем, та таким конем, що любо й глянути. Хазяїн такий радий, такий радий. «От, — думає, — одного привів, а другим сам став». Зараз на ярмарок, став продавати, а цар і побачив.
— Продай, — каже. — Що тобі дати?
— Та давайте п’ять тисяч.
Цар вийняв гроші, взяв і віддав. Приходить у палац, хвалиться:
— Піди, душенько, подивись, якого коня купив.
Пішла вона, як глянула:
— Е, — каже, — це моя погибель; треба його зарізати.
— Що ти, душенько, як можна?
— Ні, заріж та й заріж.
Стали готувати ножі, сокири, а дівчинка прибігла, обнімає коня та й каже:
— Коню мій любий, коню хороший, який ти прекрасний, та будуть тебе різати.
А він до неї і гиготить:
— Ти, — каже, — дивись, де перша крапля крові упаде, та візьми ту краплю і закопай в саду.
Зарізали його, дівчинка зробила, як він наказував, понесла в сад і закопала. І виросла з тієї крові така вишня: один лист срібний, другий золотий, третій ще який — всі різні.
Пішов раз цар в сад, угледів ту вишню, любує її та й хвалиться цариці:
— Поглянь, яка у нас в саду вишня хороша, хтозна, коли й виросла.
Та як глянула:
— Е, — каже, — це моя погибель, треба її зрубати!
— Що ти, як можна, сама лучча в саду краса — та зрубати.
Все одно:
— Зрубай!
Стали готуватися, а дівчинка прибігла та:
— Вишенько моя, вишенько, яка ти хороша з коня вродилась, та будуть тебе завтра рубати.
— А ти, — каже, — дивись, де перша тріска впаде, то візьми і пусти на воду.