Любас сказав цісаревій:
— Подряпай собі личко, відтак ляж у ліжко й стогни, як перед смертю. Коли зайде цісар і спитає, що з тобою сталося, то скажи на хлопця, що він тебе побив.
Цісарева упилася нігтями у своє лице й подряпала його до крові. Відтак лягла в ліжко й почала стогнати:
— Ой, побив мене лайдак, подряпав до крові! Ой-йой, покличте цісаря, бо я умираю…
Цісар прибіг до покою.
— Що з тобою, жіночко?
Цісарева скривилася й каже:
— Мене побив твій приймак, той рудоволосий. Він — чистий розбійник.
Цісар дуже розгнівався. Де ж видано, де чувано, аби якийсь шмаркач бив вельможну пані?!
— Завтра я його повішу! — крикнув розлючений монарха.
Потім покликав трьох катів і наказав їм:
— До ранку зробіть шибеницю, бо завтра маю вішати свого приймака.
На другий день шибениця була готова. Довкола поставали рядами жовніри. Як вивели золотоволосого, то він попросив:
— Дозволь мені, ясновельможний цісарю, попрощатися в моїм лошачком.
— Най буде, прощайся, — погодився цісар. І дав розказ: — Ану, приведіть його лошачка.
Десять жовнірів кинулись до стайні, та за одну мить усі десять задерли ногами. Пішли сто жовнірів — і вони полетіли від лошачкових копит. Цісар послав тисячу жовнірів — усі лягли трупом.
Приймак сказав цісареві:
— Тату, не посилайте до лошачка нікого, бо переб’є вам усе військо. Дозвольте, аби сам я пішов і попрощався.
Цісар дав розказ відпустити хлопця, най іде собі до лошачка.
А той сів на коника і прискакав до шибениці. Тоді з коня виголосив:
— Хочете повісити мене — кажете, що я побив цісареву? А я ніколи її не бив, сама себе подряпала, бо має любаса. Хотіла, щоб я вмер, бо про все я знаю. Але мене ніхто не повісить, бо дивіться.
І золотоволосий злетів на конику в повітря.
Летіли день, другий, третій… На четвертий день коник сказав хлопцеві:
— Під нами вже інша держава.
Опустилися на землю.
— Я тебе покидаю, — мовив лошачок. — Як буду ще потрібний, то свисни три рази, і я прилечу.
І відразу зник, ніби його й не було. А парубок пішов собі далі, куди очі дивилися. У лісі зробив сопілку й прийшов до столиці. Ходить вулицями й грає. А у царя цієї держави були три файні доньки. Коли зачули надворі сопілку, найстарша вийшла і спитала:
— Чому, легіню, ти так сумно граєш?
Він не відповів.
Вийшла середуща царівна й спитала:
— Чому так сумно граєш?
Їй теж не відповів.
Вийшла найменша. І вона спитала:
— Чому, легіню ти є такий файний, а твоя сопілка так сумно співає?
А вона теж була така файна, що парубок замилувався. Він відповів:
— Може заспівати й веселіше, та подаруй мені свій перстень.
Дівчина дала йому свій перстень. Потім узяла його за руку й повела до палацу.
А через кілька днів сопілка весело заграла на їхньому весіллі.
Тридцять перший
Це було тоді, коли ще мій прадід ходив без портяниць, а моя прабабка у попелі гралася. В одного чоловіка було тридцять синів. Не мав бідняк чим їх годувати, а жінка народила ще одного хлопця. Його назвали Тридцять Першим.
Сини повиростали і кажуть старому:
— Ми підемо, неню, у світ. Може, собі знайдемо жінок.
Тридцять Перший теж хотів піти із старшими братами, але вони не хотіли й слухати.
— У тебе ще вуйко вилізає з носа, — насміхалися.
Тридцять Перший залишився вдома. Плакав три дні й три ночі. Тоді батько мовив:
— Збирайся і ти. Наздоганяй своїх братів.
Пішов Тридцять Перший. Ішов один день, ішов другий, а на третій вийшов на широке поле. Серед шовкової трави стояв красний кінь. Тридцять Перший підійшов до нього.
— Конику любий, поможи мені догнати братів.
— Сідай на мене, — заговорив кінь.
Сів Тридцять Перший на коня і полетів під самим небом. Летів день, летів ніч, а вранці кінь промовив:
— Візьми із мого вуха скельце, подивися крізь нього й скажи, що видиш на землі.
Подивився хлопець крізь скельце й відповів:
— Виджу рідних братів. Вони такі маленькі, як ті горобці.
Летіли ще три дні й три ночі. Кінь із хлопцем спустився на землю.
— Отут ми їх почекаємо.
Приїхали брати і дуже здивувалися, що здибалися у світі з Тридцять Першим.
— Ти чого тут? — питають.
– І я піду з вами шукати собі жінку. Неньо мене пустили.
Рушили всі разом. Надвечір зустріли стару-престару бабу.
— Бабко, пустіть переночувати.
— Заходьте, заходьте, мої дорогі, — сказала стара. — Якраз маю тридцять одну доньку, то хотіла б мати таких зятів, як ви.