Тим часом пляшка стала з діаманту, а у ній заграв сонячний напій. Цар пив і пив, а пляшка була повна.
Тридцять Перший знову жив у великім гонорі, а старший брат від заздрощів аж сохнув. Він придумав:
— Мій брат нахвалявся, що може принести і пташку-віщунку!
Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказав йому:
— Принесеш пташку-віщунку або станеш коротшим на голову!
Пішов хлопець, засмучений, до свого коня.
— Не плач, легіню. У баби-чарівниці буде така пташка.
Перелетіли море, кінь обернув хлопця на мурашку і пояснив:
— Залізь під ліжко баби та чекай, доки не засне. Як від її хропіння буде трястися хата, хапай зі стіни клітку з пташкою і тікай до мене.
Тридцять Перший добре запам’ятав пораду. Він заліз під ліжко, а коли баба почала хропіти, що аж хата тряслася, схопив золоту клітку із пташкою-віщункою і дременув до моря. Сів на коня і прилетів до свого царя.
За пташку-віщунку цар ще більше полюбив Тридцять Першого. А старший брат мучився від заздрості, що аж помирав. Пішов знову до царя і каже:
— О ясний царю, мій брат похвалявся, що він може тобі привести таку файну дівчину, якій пари немає на світі.
Цар ще не був одружений і дуже хотів мати вродливу жінку. Покликав легіня і погрозив йому:
— Як не приведеш мені таку дівчину, якій пари немає на світі, то твоя бідна голова заплаче.
Пішов Тридцять Перший до свого коня.
— Що маю робити? Де знайду таку дівчину?
— Не гризися, — мовив кінь. — Іди й скажи цареві, аби дав тобі шовкового полотна, золотих перснів, діамантових ковтків, коштовних намист і срібний корабель.
Цар дав Тридцять Першому все, що той попросив.
На срібному кораблі хлопець поплив зі своїм конем по синьому морю. Пливли три дні й три ночі, а відтак причалили до Зеленої землі. За порадою коня, хлопець порозвішував на щоглах шовкові полотна, поначіпляв, де тільки міг, золоті персні, діамантові ковтки, коштовні намиста. Сам сів і чекає.
На березі з’явилася така файна дівчина, якій пари не було у світі. На сонце — і то можна було дивитися, а на неї — ні. Прийшла на срібний корабель і почала собі вибирати шовк, приміряти ковтки, персні та намиста.
— Ой, які чудеса ви привезли! — хвалила.
Дивилася у люстерко й милувалася прикрасами.
А в цей час повіяв сильний вітер, і корабель полетів від берега. Коли дівчина спохопилася, було уже пізно.
Цар зрадів красуні й хотів повінчатися. Але вона сказала:
— Я не буду твоєю, поки не приведеш сюди усе моє стадо.
Тоді цар покликав Тридцять Першого:
— Як не приженеш її стадо, станеш коротшим на голову!
Хлопець пішов до коника уже сам не свій.
— Не сушися, легіню, — порадив йому кінь. — Скажи цареві, аби дав нам три бочки смоли, дев’ять волових шкір і ще аби підкував мене п’ятипудовими підковами.
Цар наказав усе приготувати. Тоді кінь загорнувся в дев’ять волових шкір, обмастився смолою і попливли вони з Тридцять Першим на срібному кораблі до Зеленої землі.
— Копай глибоку яму, а потім лізь на найвище дерево, — порадив далі кінь.
Засукав хлопець рукави і викопав глибочезну яму. Потім виліз на найвище дерево й чекає. А кінь скочив у яму, витягнув з неї голову і так заіржав, аж листя затрусилося. Це вчув дикий кінь, який пильнував стадо, і прибіг на іржання, сиплячи іскри з ніздрів. Тим часом кінь хлопця сховався у ямі. Коли дикий відійшов, знову почулося іржання. Прибіг — ніде нікого. Отак кінь-вартівник кидався два дні та вже ледве ноги волочив за собою.
На третій день кінь легіня вискочив із ями, і почалася битва. Билися так, що в обох копита палали, як вогонь. Кінь-вартівник не витримав, звалився на землю. Хлопець спустився з дерева, загнуздав його і погнав на корабель. Услід рушило все стадо.
Перепливли море, прийшли до царя. Але дівчина знову відкладає весілля:
— Поки моє стадо не подоять, я не піду до шлюбу!
Цар нараз покликав Тридцять Першого і передав бажання красуні.
— Подоїш її стадо або голову втратиш! — пригрозив.
Пішов легінь до коня і розповів про свою біду.
— Не гризися, — втішив кінь. — Вдариш обухом по голові безрогу корову, і стадо саме подоїться.
Тридцять Перший все так і зробив. Величезні казани були повні молока.
— Ходім тепер вінчатися, — умовляє цар дівчину-красуню.
А вона відказує:
— Треба молоко ще скип’ятити, і най у ньому скупається той, що подоїв стадо.