— На мене йде війною песиголовий цар. Якщо переможеш того песиголовця, то подарую тобі життя, ще й будеш царем. Бо я вже старий і не маю сили ані воювати, ані царювати.
Поприк побив усіх песиголовців олов’яною палицею. Та один відпросився:
— Поприку, не вбивай мене, я тобі лихого не зроблю…
Поприк відпустив. Повернувся Іванко з війни з великою славою. Його одружили на царській доньці й покоронували на царя.
А песиголовець красно одягнувся і пофарбувався, щоб був, як інші люди, і прийшов до молодого царя. Дома була лише його жінка. Песиголовець взявся її підмовляти:
— Якби ти розпитала свого чоловіка, в чому його сила, ми б з тобою зажили не так — ми мали би державу на півсвіту!
Молода цариця була легковажною і сховала в царському палаці песиголовця, щоб чоловік нічого не знав. Коли Поприк вернувся додому, почала коло нього бігати, прислужувати:
— Я тобі зроблю купіль… Я тобі — це, я тобі — те… Але скажи, в чому твоя сила?
— Моя сила — ось у цих двох пальцях. Якби їх зв’язати — пропала би сила.
Цариця пригорнулася і почала в’язати йому пальці, але він порвав. Зв’язала утроє — так само порвав. Зв’язала учетверо — не може порвати. Тоді вискочив песиголовець:
— Ну, якою смертю хочеш помирати?
— Заколи мене і прив’яжи до осла — хай несе, куди хоче.
Песиголовець так і зробив. Несе осел убитого, зустрічає зайця:
— Стій, яцьку!
Заєць став.
— Біжи швиденько й принеси живлющої води.
Заєць побіг і приніс невдовзі цілющої води. Осел узяв воду і намочив Поприкові рану, потім полив під ніс — і Поприк ожив. Але не має сили.
Ідуть далі. Бачать — лежить рушниця. Поприк сяк-так підняв ту рушницю — коли біжить пес. Він прицілився, а пес йому каже:
— Не стріляй у мене, я буду ще тобі у пригоді.
— Ну, розкуси мотузок на моїх пальцях.
Пес розкусив, і Поприк знову дістав силу. Повернувся у царський палац. Песиголовця одразу застрілив, а жінці поставив під одне око відро, щоб плакала за ним, першим чоловіком, а під друге — цебер, аби лила сльози за песиголовцем. Коли уранці подивився, у відрі сліз зібралося мало, а цебер був повний. Значить, плакала за песиголовцем.
Поприк узяв рушницю, застрілив її.
А сам узяв собі бідну дівчину. Лише сестру видав за багатого графа.
І всі вони дуже красно жили, доки не порвалися їм жили, а наші не подужали.
Про хлопця, який звільнив свою матір з полону Поганина
Жив один Білий цар. Він мав таку прекрасну доньку, що над неї не було на світі. Немало царевичів сватали її, але батько не хотів віддати. Сватався до дівчини і змій-Поганин, та й за нього її не дали. Поганин дуже розсердився і пригрозив:
— Тепер вона не сміє на сиру землю ступити, і сонце на неї не сміє засвітити, бо інакше прилечу й понесу її.
Але знайшовся один принц, котрий посватав доньку Білого царя. Він правив невеличкою сусідньою країною. Не сам прийшов до царя, а написав йому листа: «Чи можу я приїхати сватати вашу доньку? Я чув, що багато вже сватало її, але ви не хотіли ні за одного віддати. То наперед у письмі питаю, чи дасте за мене».
Цар відповів: «Можеш прийти». І молодий принц дуже зрадів. Він був сиротою, нікого з родичів не мав і, коли збирався у дорогу, передав державу своєму міністрові.
З’явився у палац і каже:
— Ну, я тут! Прошу вашу доньку за жону!:
— Слухай, сину, — говорить Білий цар, — я не тому тебе позвав, що хочу за тебе віддати свою доньку, а тому, аби тобі пояснити: мою доньку сватав і цар Поганин, але я не дав. Він страшно розсердився і пригрозив, що як вона віддасться за іншого, то він її викраде. Тепер на мою доньку не сміє сонце засвітити, вона не сміє на сиру землю ступити. Я її вбережу, а ти не зумієш.
– І я зумію вберегти принцесу! — заявив одразу принц.
Так вони говорили між собою двоє, без царівни. Та принц дуже би хотів побачити дівчину і попросив царя:
— Покличте її, хай на неї бодай подивлюся.
Цар потряс своїм дзвоником. Принцеса увійшла і сіла на стілець біля свого батька.
— Ну, донько, — каже цар, — чи хотіла б ти вийти за цього хлопця? Він обіцяє вберегти тебе від злого Поганина, та я чогось не вірю. Ніде ти не будеш у такому надійному місці, як дома, в палаці.
А вона відказує:
— Няньку, але мені вже час виходити заміж. Доки я буду дівочити? Раз треба справити весілля.
Подивилася на хлопця, і він дуже полюбився їй.
— Ну, коли так, то я не перечу, — погодився цар. І ще того дня наказав готувати весілля. Справили весілля, і молоді щасливо провели три місяці в царському палаці. А потім зять каже: