— Це правда?
— Чиста правда.
Принц розбив яйце, і Поганин-шарканин розсипався на порох.
Тепер уже спокійно принц сів собі на чобіт, подумав:
— Неси мене до моєї мами, — і полетів на Скляну гору.
Мати вибігла на двір.
— Ну, мамко, Поганина вже нема на світі!
Мати дуже зраділа і приготувала велику гостину.
Коли пригостилися, то пішли по кімнатах. Дивляться: в одній повнісінько срібла, в другій — золота, в третій — діамантів, у четвертій — усіляка їжа, а в п’ятій — напої.
— Синку, та тут усього досить на тисячу років!
— Досить, мамко!
Подивилися вони увесь палац і, змучені, полягали спати. Коли мати заснула, син узяв ключі і з поверха на поверх вибрався наверх — на двадцять четвертий. Відімкнув двері двадцять четвертої кімнати, знайшов у ній золоту шкатулку, а в шкатулці — золотого прутика. Позакривав за собою двері, спустився вниз і золотим прутиком ударив з трьох боків, а собі подумав, щоб палац зробився золотим яйцем.
І так сталося: палац почав швидко зменшуватися і вчинився золотим яйцем. Принц положив яйце в кишеню, сів на чобота й подумав: «Неси мене до твого господаря».
Піднявся чобіт понад хмари, а спустився на широкім полі біля велетня. Чоловічисько грівся біля вогнища і в котлі варив м’ясо:
— Ну, як ти злітав?
— Добре.
— Чи бачився з матір’ю?
— Бачився.
— А де мій брат Поганин?
— Пропав.
— Ну, хай тобі щастить. Ти й нам допоміг звільнитися від лиха. Тепер усі міста будуть наші, а не його, Поганина.
Вийняв із котла м’яса і пригостив принца. Принц поїв і передав велетові чобіт, за все гарно подякував. А потім відкланявся, сів на другий чобіт і подумав: «Понеси мене до твого господаря».
За пару хвилин чобіт опустився на широкому полі біля першого велета. Той так само обняв ножиськами вогнище й варив у котлі їсти. Спитав принца:
— Ну, як ти злітав?
— Добре.
— Чи видівся зі своєю матір’ю?
— Видівся.
— А де брат Поганин?
— Пропав. Розсипався на порох.
— Ну, дякую тобі, що ти і нас визволив від біди.
Велет сягнув у котел, вийняв добрий кусок м’яса і пригостив хлопця.
Принц поїв і передав господареві чобіт. Відкланявся і рушив у дорогу пішки. Думає собі: «Прийду до коня, який там закопаний, і якщо він ще живий — вернуся додому, а якщо вже мертвий — залишимося з мамою жити у палаці на тім місці».
Йде, йде, йде. Прийшов на те поле, де закопав свого коня. Дивиться — прутик на кінці ще трохи зелений. Швидко розкопав коня. І як тільки торкнувся його, той одразу підскочив до неба, полетів попід хмари, а коли став на землю, то зробився у сім разів кращим.
— Ну, як ти сходив?
— Добре.
— А твоя мама де?
— Тут, — показав принц на яйце.
— Якби ще одну добу тебе не було, не знайшов би ти мене живим. А тепер усе гаразд. Куди хочеш їхати?
— У свій край.
Погостилися. Трохи перепочили, і кінь каже:
— Ну, сідай на мене. Як хочеш летіти — вихром або гадкою?
— Так, щоб мене не загубив. Щоб мені й тобі було добре.
Кінь знявся під хмари. Летіли, летіли й прилетіли до царського саду. Кінь спустився в сад біля рожна, де його хлопець розбудив…
— Чи впізнаºш, де ми? — спитав кінь.
— Ще ні.
— Ми — дома. Дивися — рожен.
— А що нянько робить?
— Сидить за столом і новинки читає. Він дуже постарівся…
Принц завів коня у царську стодолу, покормив його цукром і пішов у знайомий палац — до свого батька.
Батько аж злякався: хлопець — у діамантовому одязі, шабля блищить, рушниця за плечима…
— Не бійтеся, няньку. Я ваш син!
— Не можеш ти бути моїм сином, бо мій хлопчик іще не міг вирости в такого хлопа.
— Няньку, я ж ріс, як із води. Хіба ви забули?
Батько тільки дивиться й не вірить, що це — його син.
Тоді хлопець каже:
— Няньку, чи ви хотіли би видіти свою жінку, а мою маму?
— Де би не хотів!
— Ну, ходіть зі мною і увидите…
Повів його на широке поле і показав яйце:
— Тут є ваша жінка, а моя мамка…
Цар покрутив головою. Подумав собі: «Хлопець блукав по світу, усього надивився, немало натерпівся — і здурів». А той усміхнувся:
— Не вірите?