Почула царівна думку старого кобзаря і зараз спізнала в ньому свого милого Бову Королевича. Не знала вона, як і радуватись, де й посадить старого діда; звеліла своїм джурам закликать його в горницю, посадила біля себе на дзиґлику та й почала пригортать до себе його поморщений вид. Тоді Бова і каже Настусі:
— Візьми оцю шкляночку, тут водиця усипуща, налий цеї водиці у страву Белербеку, хай він засне на якийсь час, а ми осідлаємо коней дорогих і поїдемо в своє царство.
Одяглась Настуся якнайкраще і пішла до столу, де з гостями сидів Белербек; вона пригорнулась до нього і всипала в його страву водицю усипущу. Белербек зрадів, що Настуся така привітна зробилася, і ще більше почав вино пить, аж поки не заснув за столом. Тоді Настуся вийшла на подвір’я, звеліла джурам осідлати найкращих коней і поїхала з двору. На дорозі стрів її Бова Королевич, умився з третьої шкляночки, в котрій була вода молодюща, і зробився знов таким лицарем, як і перше був; посідали вони на коней і поїхали в царство Зарайське.
Не довго, ні коротко, не близько, ні далеко — їхали вони та й їхали, поки сонце світило, поки хмари ходили, та й заїхали у великий ліс, а в тому лісі та стояла хатка не маленька, не велика, збоку підперта, стріха обдерта, вікна шматтями полатані, двері соломою прив’язані. От вони постукали в двері, вийшов старий дід, вони й почали його просить пустить на ніч. Дід побачив лицаря з жінкою в царських одежах, низенько вклонився їм і пустив у хату, потім посадив за стіл, вніс ночви меду дикого і почав гостей вгощать. Повечерявши, чим Бог послав, Настуся лягла на долівці і заснула, а Бова Королевич став біля дверей на варті.
Чує Бова Королевич опівночі — щось далеко десь копитами землю б’є. Він здогадався, що це Белербек за ним гінців послав. Сів Бова на свого коня вороного, взяв у руки свій меч-кладенець і виїхав у поле; а все поле возами вкрито, попереду ж возів на конях їдуть сто лицарів Белербекових. Побачили лицарі Бову Королевича та й кажуть:
— Посилає Белербек тобі всі ці вози, наповнені золотом, та сріблом, та шовками дорогими, та каменем самоцвітним, щоб ти взяв цей викуп за царівну Настусю, а як не віддаси за гроші, то силою візьмемо.
— Не купите ви в мене нізащо моєї Настусі і силою не візьмете, — відказав їм Бова Королевич.
Розігнав свого коня вороного, махнув мечем-кладенцем, так лицарські голови й почали встелять чисте поле.
Всіх лицарів Белербекових перебив Бова, зоставив тільки одного та й каже йому:
— Вертайся до свого царя Белербека, відвези йому назад його добро та скажи, щоб він не чіпав мене, бо я й царство його все чисто переб’ю.
Вернувся той лицар до Белербека і розказав йому все, як було. Збентежився Белербек, зібрав до себе своїх візирів і почав раду радить, що робить з Бовою Королевичем. А візирі йому й кажуть:
— Не такий лицар Бова, щоб ми його подужали; пошлім на нього нашого силача Полкана-богатиря, котрий в підземеллі сидить, на ланцюгу прив’язаний, — його ніхто не повинен подужать.
Позвав тоді цар Белербек Полкана-богатиря та й каже:
— Привезеш мені Бову Королевича, дам тобі волю, а не привезеш — спіймаю тебе і на смерть замучу.
Зрадів Полкан-богатир, що побачив світ Божий, а богатир він був не простий, не такий чоловік, як-от ми з вами, люди хрещені. Полкан-богатир був наполовину кінь, а наполовину чоловік: голова і руки чоловічі, а ноги кінські з копитами, та ще й хвіст, як у коня. Сказано: нечиста сила та й годі. Отож як спустили з ланцюга Полкана-богатиря, як побіжить він, як затупотить — аж земля застогнала, курява аж під небо піднялась.