— Чи тут є хто, озовися!
– Є… дівчинка Лебідка, — відповідає хтось тихенько, — а ти хто?
— Я Бух Копитович. Ану, вийди, дівчино Лебідко, покажися!
І вийшла — вилетіла з-за стіни така гарна та мила дівчина, що ні в казці сказать, ні пером описать.
— Чи можна мені, Лебідко, їсти подати?
— Можна, — каже.
Кулаком Лебідка як ударить по столу, так стіл зараз і заставився наїдками та напитками всякими.
— Ну, тепер, Бух Копитович, що ви бажаєте, те й їжте, — каже Лебідка, — що ви скажете, те я й буду подавати.
А сама коло порога стоїть.
Бух Копитович напився, наївся добре та й каже:
— Тепер, Лебідко, прибирай.
Лебідка зараз до стола, прибирає.
— Ні, стій, не прибирай! Я й забув. Сідай же, мила дівчино, і ти поїж.
Налив чарку горілки:
— Пий!
Вона відмовляється.
— Пий, — він каже. Вона випила та й каже:
— Спасибі вам, Бух Копитович, я своєму хазяїну служила тридцять літ, та за тридцять літ не дав мені не то чарки горілки, а й кришки хліба, а ви першого дня дали мені випить і їсти дозволили.
— Ти згодна, Лебідко, куди я піду, іти зі мною?
— Згодна, — каже, — я свого старого хазяїна — змія кину, а лучче вам служити буду.
— Ну, Лебідко, а нема у тебе яких-небудь музикантів?
– Є, — каже, — у мене дванадцять чоловік музикантів.
— Поклич їх мені: нехай вони заграють.
Лебідка до стола приступила, б’є кулаком у стіл і кричить:
— Музиканти, вискакуйте, Буху Копитовичу заграйте!
Вискакують із шафи дванадцять молодців-музикантів і давай грати Буху Копитовичу. Як заграли, так здалося, що кімната надвоє розділяється. А Бух Копитович по кімнаті ходить, та як ударить ногою, так камінь на дрібен мак сиплеться. Грали, грали довго-недовго, дякує Бух Копитович:
— Годі, музиканти, дякую.
Перестали грати.
— Лебідко, налий музикантам по чарці горілки.
Лебідка частує їх.
— Підходьте тепер, закусуйте.
Підходять, закусують. Подякували Буху Копитовичу, а він і питає:
— Ви, музиканти, згодні іти, куди я, щоб ви при мені були?
— Коли Лебідка згодна, то і ми згодні.
Лебідка каже:
— Я давно згодна.
— Підемо ж, хлопці, і як я вас гукну, так щоб ви передо мною і були.
З тим вони й покинули ту кімнату, наче їх і не було. А Бух Копитович вийшов та й пішов собі. Зійшов він на стовпову дорогу, іде стовповою дорогою. Од синього моря та стовпова дорога на п’ятнадцять верст, пройшов п’ятнадцять верст Бух Копитович від тих скал, дивиться, стоїть стовп кам’яний великий над дорогою. Дійшов до того стовпа, стіни зміряв, аж по три аршини стіни, а п’ятнадцять аршин висоти, а на дванадцять аршин той стовп углиб пішов. І у тому стовпі живуть змії. І вигнутий той стовп булавою вгору, а на тій булаві — шапка-невидимка, дорогоцінними камінчиками у п’ять рядів обцяцькована. І того стовпа, скільки не йде людей, ніхто не бачить. Дійшов Бух Копитович до того стовпа, гляне, аж шапка на нього шита, і написано, що вона на нього шита. Гукнув він:
— Лебідко, чи ти тут?
— Я тут, — каже.
— Це моя шапка?
— Ваша.
— Як би її дістати?
— Я полізу скину, вона не розіб’ється.
Полізла, скинула. Він подивився, а там написано:
«Якби цю шапку Бух Копитович знайшов, то всіх зміїв переміг би».
Узяв він тую шапку, надів, зрадів, що таку шапку дістав.
— Ну, Лебідко, розкинь намети. Відпочинемо тут.
Вона розкинула. Тоді він каже:
— Нехай тепер музиканти грають. Відсвяткуємо, що таку шапку знайшли…
Аж тут прибігають два богатирі, що його шукають. Коло синього моря вони вже давно його шукали. Бух Копитович і каже:
— Скільки вас є?
— Нас, — кажуть, — сто сімдесят чоловік.
— Щоб ви зараз прибули сюди, до мене.
Вони й поїхали. За три години їдуть усі чисто богатирі — сто сімдесят чоловік.
І привів Бух Копитович усіх богатирів до того стовпа.
— Дивіться, панове, на цей стовп. Хто з вас його може розбити?
Вони подивились, зміряли його і кажуть:
— Ми ніяк оцього стовпа не можемо розбити.
— А я, — каже Бух Копитович, — можу його своїм кулаком розбити. Розсиплеться він на дрібен мак.
— Як у вас сила, то у вас і посиплеться, а ми його не розіб’ємо.