Выбрать главу

Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала:

— Ось і попалися пташки, тепер не втечуть! Рано–вранці, коли діти ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум'яні щічки, пробурмотіла тихенько: «Ласий буде шматочок».

А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за ґратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, ніщо йому не помогло.

Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:

— Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси [42] йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з'їм.

Гретель гірко заплакала, але надаремне: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.

Тепер для Гензеля готовано найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкаралупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:

— Гензелю, ану простягни пальця, помацаю, чи то ти скоро гладкий будеш!

А Гензель простягав їй тоненького маслачка. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.

Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше ждати.

— Гей, Гретель! — крикнула вона до дівчинки. — Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель — гладкий чи худий, а завтра я з'їм його.

Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.

— Якби нас у лісі роздерли дикі звірі, — голосила дівчинка, — то ми б хоч разом померли!

— Ану годі скиглити! — гаркнула стара. — Все одно нічого не поможе.

Рано–вранці мусила Гретель уставати, наливати воду в казан, розпалювати під ним вогонь.

— Зараз ми напечемо хліба, — сказала стара. — Я вже натопила піч і замісила тісто.

Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.

— Лізь у піч, — сказала відьма, — і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.

Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і [43] з'їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:

— Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.

— Дурепа! — крикнула стара. — Сама ж бачиш, челюсті такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.

Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч.

Тоді Гретель дала їй ззаду такого штурхана, що стара покотилася аж на черінь.

А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята, засунула на засув.

Ох і заверещала відьмище! Просто страх!

А Гретель і Гензель утекли, і погана відьма згоріла в страшних муках.

 

 

ХОРОБРИЙ КРАВЧИК

Якось уранці, саме серед літа, сидів молодий, веселий кравчик біля вікна і шив собі. Коли чує — йде вулицею жінка й вигукує:

— Варення, смачне варення! Купуйте, грошей не шкодуйте!

Кравчик полюбляв солодощі, тож він зрадів і гукнув у вікно до жінки:

— Гей, голубко, заходь сюди, продай мені варення.

Жінка й собі зраділа, що швидко спродається, зайшла до кравчика і показала йому свої глечики. Оглядав він їх, оглядав, крутив на всі боки, принюхувався, куштував, а тоді й каже:

— Наче й справді смачне. Продай мені, голубко, ложку цього варення.

Спересердя жінка так і остовпіла, адже вона сподівалася, що кравчик купить у неї чи не все варення. Та що вдієш, продала йому ложку варення і пішла геть, сердито буркочучи.

А кравчик одкраяв добрячу скибу хліба, намастив її варенням та й каже сам собі:

— От дошию куртку, а тоді й поласую. Поклав він ту скибку біля себе і гаряче взявся до роботи. [45]

А тим часом варення розпахтілося на всю кімнату, і скибку роєм обсіли мухи.

— Мухи, мухи, — каже їм кравчик, — хто вас сюди просив? Ану летіть геть!

Але мухи і не думали втікати, а навпаки, ще щільніше обсіли варення.

Тут у кравчика, як то кажуть, увірвався терпець, він спересердя як схопив ганчірку та як лясне по мухах. А тоді дивиться — аж сім мух убив.

— От який я дужий та хоробрий! — сказав він, сам собі дивуючись. — Треба, щоб про мене дізналося ціле місто!

І кравчик змайстрував собі пояса і вишив на ньому великими літерами: «Коли злий буваю, то сімох убиваю».

— Та що місто, — міркував він далі, — хай знає про це весь світ!

Підперезався кравчик поясом, поклав у кишеню грудку старого сиру та й подався в мандри. Біля воріт бачить — пташина заплуталася в кущах. Він і її сховав у кишеню.

Ішов він, ішов і прийшов до високої гори. Видерся на самий вершечок і бачить — сидить на горі велетень, байдуже поглядає навкруги.

Кравчик сміливо підходить до нього та й каже: