Королева зраділа і стала нетерпляче очікувати ночі, та королівський служка підслухав ту розмову і розповів усе молодому володарю, бо був йому відданий.
— Хай спробують, — мовив кравчик. Увечері ліг він спочивати.
Гадаючи, що чоловік уже заснув, королева встала, відімкнула двері й знову лягла. А кравчик голосно закричав, ніби спросоння:
— Хлопче, ану поший куртку та залатай штани, бо я тобі всі вуха поодбиваю аршином! Коли я злий буваю, то сімох убиваю, я двох велетнів подолав, звіра–однорожця й дикого кабана впіймав, то не злякаюся і тих, що стоять під дверима!
Як почули слуги, то від страху їм аж у п'ятах закололо, і вони всі швидко повтікали, наче за ними дике військо гналося.
Отак і лишився кравчик на все життя королем.
КОРОЛЬ ДРОЗДОБОРОД
У одного короля була дочка, і така красуня, що й не сказати, але ж горда та пишна: жоден жених їй не подобався. Хоч би хто посватався — вона його відпровадить та ще й поглузує.
Якось улаштував король великий бенкет і запросив на нього і зблизька, і здалека чоловіків, які б хотіли одружитися. Вони всі вишикувалися в один ряд за своїм званням: спершу королі, потім герцоги, князі, графи, барони і, нарешті, звичайні дворяни.
Повели королівну вздовж того ряду, щоб вибрала жениха, але жоден із них їй не сподобався, в кожного вона знайшла якийсь ґандж.
Один був затовстий, і вона сказала:
— Барило з вином! Другий зависокий:
— Довгий до неба, а дурний, мабуть, як не треба!
Третій замалий:
— Короткий, гладкий, не потрібен такий. Четвертий надто білолиций:
— Блідий, як смерть. П'ятий дуже червонощокий:
— Печений рак.
Шостий не зовсім рівно стояв:
— Сире поліно, хай за грубкою підсохне. [54]
І ось так кожного вона зуміла висміяти, а надто дошкулила одному доброму королю, що стояв у ряду перший і мав трохи криву бороду.
— Ха–ха, — реготала вона, — в нього борода, наче дзьоб у дрозда!
І відтоді прозвали його Дроздобородом.
Але старий король, побачивши, що дочка тільки глузує з людей і гребує всіма женихами, які заради неї тут зібралися, страшенно розгнівався і заприсягся, що віддасть її заміж за першого жебрака, котрий підійде до дверей палацу.
А через кілька днів під вікном зупинився мандрівний співець і заспівав пісню, сподіваючись дістати хоч невелику милостиню.
Король же почув ту пісню і сказав:
— Покличте сюди співця!
Увійшов чоловік у брудній подертій одежі, заспівав перед королем та його донькою, а докінчивши пісню, попрохав, щоб дали йому з ласки своєї милостиню.
Король відказав:
— Твій спів так мені сподобався, що я тобі віддам свою доньку за дружину. .
Королівна злякалась, але король суворо промовив:
— Я заприсягся, що віддам тебе за першого жебрака, і не відступлюся від своєї присяги.
І ніякі благання їй не допомогли: покликали священика, і королівну примусом негайно звінчали зі співцем.
Тоді король сказав:
— Не годиться, щоб жебракова жінка залишилася далі в моєму палаці. Забирайся зі своїм чоловіком геть звідсіль.
Жебрак узяв її за руку й повів, і вона мусила пішечки йти за ним. [55]
Ось прийшли вони до великого, темного лісу; вона й питає:
— Чий це ліс, чия земля?
— Дроздоборода–короля. Якби ти вийшла за нього, була б твоя.
— Ох, я нещасна, нащо мені врода? Чом я не вийшла за Дроздоборода?
— Мені зовсім не до вподоби, — мовив нарешті співець, — що ти так жалкуєш, чом не вийшла за іншого. Хіба я такий уже поганий для тебе?
Нарешті вони прийшли до маленької–малесенької хижки, і королівна запитала:
— Ой лишенько! Ой ненько! Чия ця хатка така маленька?
Співець відповів:
— А це ж моя й твоя хатина, в ній ми житимемо з тобою.
Королівна мусила нахилитися, щоб увійти в низенькі двері.
— А де слуги? — запитала вона.
— Які слуги? — здивувався жебрак. — Ти мусиш сама робити все, що треба. Розпали в печі, постав воду та звари їсти.
Але королівна не вміла ні в печі розпалити, ні їсти зварити, і жебрак мусив сам докласти рук, хоч і в нього не дуже виходило.
З'ївши нужденну вечерю, обоє полягали спати.
Назавтра жебрак збудив її ще вдосвіта, щоб поралася в хаті.
Так бідували вони кілька днів, поки поїли всі припаси. Тоді чоловік і каже:
— Жінко, довше так не можна, щоб ми тільки їли і нічого не заробляли. Берися плести кошики. [56]
Пішов нарізав лози, приніс додому, і дружина почала плести, але цупка лоза подряпала їй ніжні руки до крові.
— Бачу, що з цього не буде діла, — сказав чоловік, — візьмись–но прясти, може, це в тебе вийде краще.