Де тільки сідав наш дідок — усі теж сідали навколо і їли, але старому не давали. «Ще годувати його! — думали собі. — Давно вже пора йому вмерти й лягти в могилу». Та старець не вмирав, хоч і ходив уже мов тінь. А вночі, коли він спав, навколо світилися тисячі злих очей червоними та зеленими вогниками.
Одної ночі дідок ліг спати в стіг соломи на широкому полі. Навколо сидять тисячі людей і чекають. Пофоркують коні біля возів, гарчать автомобілі, скрегочуть люди зубами. . . І ось найзапекліші з цього походу по скарб змовилися вбити дідка цієї ночі та порубати його на шматки. Потім кожен візьме шматок, поховає там, де захоче, й викопає на тому місці скарб. Взяли вони ножі та й пішли на дідка. . .
Цієї миті запалав аж до неба стіг соломи й моторошно освітив тисячі облич, блідих од пожадливості й жаху. Не встигли всі отямитися, як стіг згорів дощенту, а із згарища шугнув угору величезний стовп попелу та й війнув отим людям у вічі. Був то попіл із мертвого дідка.
Він жахливо пік людям очі, й усі довкола були надовго осліплені. Та біль поволі вщухав, сліпота витікала із сльозами, й поволі з людських очей зникали червоні та зелені вогники. Люди зачудовано дивилися один на одного. Оті захланність та зажерливість, які гнали їх за скарбом, так усіх засоромили, що люди раді були б провалитися крізь землю. Кожному було видно з очей, що він соромиться й що хоче жити інакше, краще. Дивилися люди один одному аж до самого серця, й у кожному прокидалися сердечність та добрість. Не бачили вже один в одному ворога, а тільки людину. Це було нове для всіх, всі раптом збагнули, що їхні очі зачаровані попелом з німого дідка. Тепер вони вгледіли й чудові зірки на небі, кращі за всяке золото, й добрі нахили в серцях людей. Тож знайшли вони й справді там, де поховали німого жебрака, найбільший скарб на світі — добрі погляди у власних очах.
Відтоді давно вже всі розійшлися по світу, а проте й досі ще ходять вони з лагідними зачарованими очима, якими вбачають усе гарне та добре в житті. Зустрівши де-небудь таку людину, ви вже з її погляду бачите, що вона бажає вам усього найкращого в світі.
РОЗБІЙНИЦЬКА КАЗКА
Давно це діялося, так давно, що навіть небіжчик старий Зелінка цього не пам'ятав, а він же пам'ятав і мого покійного гладкого прадідуся. В оту сиву давнину панував у горах Брендах славнозвісний і лютий розбійник Лотрандо. Мав цей жорстокий убивця Лотрандо двадцять одного розбійника, п'ятдесятьох злодіїв, тридцятьох злодюжок та двісті підручних, які переховували й збували награбоване добро. Тож оцей розбишака чигав на шляху десь біля Поржічі, або Костелця, або навіть біля Гронова, поки тут поїде який фурман, купець, багатий єврей або лицар на коні. Тоді він заступав проїжджому шлях, кричав страшним голосом і забирав у нього все дощенту, а той іще мав радіти, що Лотрандо не зарізав його, не застрелив або й не повісив на дереві. Отакий був убивця й нелюд отой Лотрандо.
Їде собі перший-ліпший купчик дорогою, гейкає на коней «вйо» та «вйо» й радіє, що вигідно продасть у Трутнові свій товар. Їдучи лісом, купець трохи боїться розбійників, але, щоб одігнати цей страх, мугикає собі гарну пісеньку. Аж тут заступає йому шлях отакенний хлопище, мов гора, гладший за пана Немейкала, а чи пана Ягелку, та ще на дві голови вищий, та ще й з такими кудлатими вусищами, що навіть рота в нього не видно. «Гроші або життя!» — загорлає цей хлопище й націлить на купця великого, як гармата, револьвера. Ну, купець, звісно, дає гроші, а Лотрандо бере ще в нього й воза, й товар, і коней, стягає з нього каптан, штани й чоботи, та ще й шмагає бідолаху канчуком, аби тому легше було бігти додому. Шибеник був той Лотрандо та й годі.
А тому що навколо тоді не було іншого розбійника (лише десь під Маршовом водився якийсь, але ж то був недотепа проти Лотранда), то грабіжницьке ремесло велося Лотрандові дуже добре, й хутко він став багатшим за будь-якого лицаря. А що був у Лотранда синок, то старий розбійник і вирішив собі: «Віддам його кудись у науку. Хоч наука й коштуватиме кілька тисяч, та я можу стати на це. Хай навчиться й німецької, і французької, хай зуміє говорити галантно «данкешен», «бітешен», «тре-шарме» та «сільвуплє»[2], грати на піаніно, танцювати польку й кадриль, їсти з тарілки, шмаркатися в носовичка, як це годиться панам. І хоч я тільки розбійник, зате син у мене буде, мов той граф. Отож як я надумав, так воно і буде».
Сказавши так, він посадив малого Лотранда поперед себе на коня й помчав аж до Броумова. Там зсадив синка з коня перед монастирем отців-бенедиктинців і, грізно брязкаючи шпорами, подався просто до ігумена.
2
Калічене німецьке «будь ласка», «дякую» та калічене французьке — «дуже люб'язно», «будь ласка».