Коли Елізі минуло п’ятнадцять років, її забрали додому. Побачивши, яка вона прекрасна, королева розгнівалась і зненавиділа її. Вона б охоче перетворила й Елізу на дикого лебедя, як і її братів, але не наважувалася, бо король хотів побачити свою дочку.
Рано-вранці пішла королева в купальню, збудовану з мармуру, прикрашену розкішними килимами та м’якими подушками. Вона взяла трьох жаб, поцілувала їх і сказала першій:
— Коли Еліза зайде купатися, сядь їй на голову. Хай вона буде така лінива, як ти!
— Сядь їй на чоло! — сказала вона другій. — Хай вона буде така потворна, як ти, тоді батько не пізнає її.
— Примостися до неї на груди! — сказала вона третій. — Хай вона стане лихою і сама терзається від цього.
Мачуха кинула жаб у прозору воду, яка зразу ж стала зеленою, покликала Елізу, роздягла її і наказала їй влізти у воду. Як тільки Еліза увійшла у воду, одна жаба сіла їй на голову, друга на чоло, а третя на груди. Але Еліза цього не помітила; коли ж вона вийшла з басейну, по воді плавали три червоні маки. Якби жаби не були отруйні і якби відьма-королева не поцілувала їх, вони б стали червоними трояндами. Але навіть і тепер, наблизившись до Елізи, вони зробилися квітами. Еліза була надто гарна і невинна, і тому злі чари не мали над нею сили.
Побачивши це, королева натерла Елізу горіховим соком, так що вона стала вся темно-коричнева, вимазала її гарне лице бридкою маззю і скуйовдила чудове волосся.
Тепер було неможливо пізнати прекрасну Елізу.
Навіть батько, глянувши на неї, злякався і сказав, що це не його дочка.
Ніхто, крім дворового пса на ланцюзі та ластівок, не пізнав її, але ж то були бідні створіння, вони не могли нічого сказати.
Заплакала бідна Еліза і згадала про своїх вигнанців-братів.
Зажурена, вийшла вона з палацу і цілий день брела полями та болотами, поки дісталася до великого лісу. Еліза сама не знала, куди йде, але вона так сумувала за своїми братами! Вона була певна, що вони також блукають по світу, і вирішила їх розшукати.
Вона йшла лісом. Незабаром настала ніч. Еліза загубила стежку і лягла на м’який мох, поклавши голову на пеньок.
Панувала глибока тиша, повітря було м’яке, навколов траві спалахували зеленими вогниками тисячі світлячків. Еліза зачепила рукою гілку, і на неї зоряним дощем посипалися яскраві світлячки.
Цілу ніч їй снилися брати. Вони гралися з нею, як колись у дитинстві, писали діамантовими грифелями на золотих дошках і розглядали розкішну книжку з малюнками, яка коштувала півкоролівства. Але на дошці вони писали не нулики та рисочки, ні, вони писали про свої відважні вчинки, про всі пригоди, які з ними трапилися, про все те, що бачили і пережили. І на малюнках книжки все оживало: пташки співали, люди виходили з книжки і розмовляли з Елізою та з її братами. А коли перегортали сторінку, малюнки ставали на свої місця, щоб не було ніякої плутанини.
Вранці Еліза прокинулася, сонце було вже високо. Вона цього не могла бачити, бо великі дерева простягли і сплели міцно свої віти над нею. Але проміння грало на зелені, мов живий золотий серпанок, ніжні пахощі линули звідусіль, пташки співали й сідали їй на плечі. Вона чула дзюрчання води: в лісі було багато великих струмків, струмки стікали в одне озеро з чудовим піщаним дном. Навколо озера росли густі кущі. В одному місці олені зробили собі широкий прохід, і ним Еліза пройшла до води. Вода була такою прозорою, що, коли вітер не гойдав дерев і кущів, можна було подумати, що вони намальовані на дні озера, — так чітко відбивався кожен листочок, і той, що був освітлений сонцем, і той, що в затінку.
Побачивши у воді своє обличчя, Еліза злякалася — таке воно було чорне та погане. Та тільки вона вмочила у воду свою маленьку руку і потерла очі, лоб і щоки, — шкіра її, як і раніше, стала білою. Тоді Еліза роздяглася і ввійшла у свіжу воду. Не було кращої за неї на всьому світі!
Після купання вона знову одяглася, заплела свої довгі коси, підійшла до дзюркотливого струмка, напилася зі жмені води і побрела до лісу, сама не знаючи, куди йде. Вона думала про своїх братів.
Еліза побачила біля дороги дику яблуню, що зігнулася під вагою плодів. Еліза з’їла кілька яблук, підперла жердинами віти і ввійшла в темну хащу лісу. Там було так тихо, що вона чула свої кроки, шарудіння кожного листочка під ногами. Жодної пташки не видно було тут, жоден сонячний промінь не міг пробитися крізь густе темне гілля. Високі стовбури стояли дуже близько один до одного, майже суцільною стіною.
О, тут була така самотність, якої раніше вона ніколи не знала. А вночі стало зовсім темно. Жодного маленького світлячка не було більше в траві. Елізі стало сумно, вона лягла на траву і заснула.