Страх охопив усіх, а володар Інхістон викликав усезнавців, які думали день і ніч, з’єднавши свої голови між собою, щоб легше було розв’язати цю справу. Нарешті вони заявили: знищити потвору можна, лише вдавшися до хитрості. Інхістон звелів, щоб Великий Коронний Кібернатор, Великий Архідинамік і Великий Абстрактор гуртом накреслили схему електролюда, який вирушить на потвору.
Проте вони не могли дійти між собою згоди, бо кожен мав свій проект, отож збудували трьох. Перший, Мідний, був як видовбана гора, начинена розумною машинерією. Протягом трьох днів заливали в контейнери його пам’яті живе срібло, а він лежав у нагромадженні риштовань і струм бурхав у ньому, наче сто водоспадів. Другий, Ртутеголов, був велетом динамічним; тільки завдяки нечуваній швидкості рухів він міг триматися купи, яка весь час змінювала свої форми, подібно до підхопленої повітряним потоком хмари. Третього, якого Абстрактор творив ночами за таємними схемами, не бачив ніхто.
Коли Коронний Кібернатор скінчив своє творіння і риштування було розібране, велет Мідний потягнувся так, що в усьому місті задзенькали кришталеві перекриття, потім поволі звівся навколішки, і земля застугоніла, а коли встав, випроставшись на весь зріст, сягнув головою хмар; вони заважали йому дивитись, і він розігрівав їх так, що випари з сичанням розступалися йому з дороги. Сяючи щирим золотом, рушив він уперед, наскрізь пробиваючи стопами кам’яні плити вулиць. У його каптуроподібній голові було двоє зелених очей і третє заплющене, яким, відхиливши щити‑повіки, він міг пропалити скелі. Ступив один крок, другий і опинився за містом, світячись як пломінь. Чотириста аргенців, узявшись за руки, ледве могли оточити один його слід, схожий на цілий узвіз.
З вікон, з веж, з бійниць спостерігали, як простував він до вечірніх зірок, щораз чорніший на їх тлі, аж поки не видався вже зростом як звичайний аргенець, хоч тоді лише від пояса вгору виступав над обрієм, бо тулуб і ноги сховала від спостерігачів опуклість планети. Настала неспокійна ніч очікування, наслухали відлуння бою, червоних заграв, проте нічого не сталося. Лише на світанні вітер приніс громові відгуки неначе дуже далекої бурі. І знову настала тиша, тепер уже денна. Нараз ніби сотня сонць спалахнули на небі й на Етерну ринув сніп вогнистих болідів; вони трощили палаци, на друзки розбивали мури, ховаючи під собою нещасних, котрі розпачливо кликали на поміч, та навіть почути неможливо було їхнього марного крику. Це повернувся Мідний, розтерзаний, пошматований потворою; його рештки, пожбурені за атмосферу, тепер верталися назад, плавлячись під час падіння, і чверть столиці перетворилась на руїни. Це була жахлива поразка. Потім ще два дні й дві ночі падав з неба мідний дощ.
Пішов тоді на потвору Ртутеголов карколомний, можна сказати, незнищенний, бо що більше одержував він ударів, то міцніший ставав. Удари не розщеплювали його, а навпаки – скріплювали. Звиваючись над пустелею, він дістався гір, підстеріг потвору й скотився на неї зі скелі. Монстр нерухомо чекав на нього. Захитались у громі небо й земля. Потвора зробилася білою вогненною стіною, а Ртутеголов – чорною безоднею, яка її поглинула. Прошила його потвора навиліт, розвернулась, окрилена пломенями, вдруге вдарила і знову пройшла крізь напасника, не завдавши йому шкоди. Фіолетові блискавки вилітали з хмари, в якій вони бились, але грому не чути було – таким гуркотом заглушував їх двобій велетів. Побачила потвора, що нічого в такий спосіб не доб’ється, тож усмоктала весь навколишній жар у себе, розплющилась і обернулась на Дзеркало Матерії: все, що було навпроти дзеркала, відбивалося в ньому, але не образом, а дійсністю. Ртутеголов побачив самого себе, відбитого в тому дзеркалі, вдарив, зчепився сам із собою, дзеркальним, одначе не зміг самого себе здолати. Бився він так аж три дні й дістав стільки ударів, що став твердіший від каменю, від металу, від усього, що тільки не є ядром Білого Карлика – і коли дійшов до цієї межі, він разом із своїм віддзеркаленням проваливсь у глиб планети, лишаючи тільки вирву посеред скель, кратер, який зразу почав наповнюватися з підземних глибин лавою, що відсвічувала рубіновим світлом.
Ніхто не бачив, як вирушав на бій третій електрицар. Великий Абстрактор, Фізикус Коронний, виніс його вранці за місто в жмені, розкрив її. і дмухнув, і той полетів, оточений лише повітряним потоком, без звуку, не лишаючи тіні під сонцем, наче й не було його зовсім, ніби й не існував він.