«О Господи! Адже ті килимки потерті, просто лисі, а дядько – дядько ж був лисий… Не може такого– бути! Назад! Відступ! Прокидатися! Прокинутись! – подумав король. – Грати побудку, геть із цього сну!» – хотів був він вереснути, але коли все зникло, йому не стало ліпше. Він поринув з того сну в новий, що снився попередньому, а потім потрапив у ще давніший, отже, той теперішній був ніби втричі могутніший: усе в ньому вже явно перетворювалося у зраду, відгонило запроданством, прапори виверталися, мов рукавички, – з королівських ставали чорними, ордени були з гвинтами, як пообрубувані шиї, а з позолочених сурм лунали не бойові звуки, а дядьків сміх, – як гуркіт грому Мурдасові на погибель. Гукнув король стодзвонним голосом до війська – нехай його списами штрикнуть, щоб розбудити!
– Ущипніть мене!!! – горлав він, то знову кричав: – Прокинутися!!! Прокинутися!!! – проте все дарма; тож він знову силкувався вирватися зі сну зрадницького, заколотницького й потрапити в сон тронний, але в ньому вже намножилося тих снів, як собак, сновигали вони, як щури, з одних споруд кошмарна пошесть перекидалася на інші, і в Мурдасі крадькома, потайки, стиха поширювалося не знати що таке, але щось жахливе, хай Бог боронить!
Стоповерховим електронним спорудам снилися шурупики і трупики, дроти й отрути, в кожній персональній підстанції готувала змову зграя родичів, у кожному підсилювачі хихотів дядько; затремтіли домини‑страшини, самі себе настрахавши, понапихалися в них сто тисяч родичів, самозванців, що зазіхали на трон, дволиких байстрюків‑інфантів, зизооких узурпаторів, і хоча жоден із них не знав, чи то він комусь сниться, чи то йому хтось сниться, навіщо сниться і що з того вийде, – всі гуртом напосілися на Мурдаса, щоб голову йому стяти, з трону зіпхати, на дзвіниці почепити, на раз убити, на два воскресити, дана ж моя дана, голово відібрана – і вони тільки тому поки що нічого не робили, бо ще не домовилися, з чого їм почати. L так наринали одна на одну лавини Мурдасових страхітливих марень, аж вибухнуло від перенапруження вогнем. І вже не уві сні, а справжній вогонь загоготав золотими полисками у вікні монаршої особи, і розпався король Мурдас на сто тисяч снів, які ніщо вже, крім пожежі, не єднало, і горів він довго…
З ПРАЦІ ЦИФРОТИКОН, АБО ПРО ДЕВІФЦІЇ, СУПЕРФІКСАЦІЇ ТА СЕРЦЕВІ ВАРІАЦІЇ. ПРО КОРОЛЕВИЧА ФЕРИЦІЯ І КОРОЛІВНУ КРИШТАЛЮ.
Була у короля Панцерика дочка, Кришталь, така гарна, що світло, відбившись від її лику, засліплювало очі та розум. Почув про неї королевич Ферицій, і зажадав шлюбу з нею найбільше у світі. Але одна лише перешкода стоїть на його шляху, бо поклялася Кришталь не з'єднуватися ні з ким, крім як з одним з блідавців. Чи зупинить це закоханого королевича?
Була у короля Панцерика дочка, краса якої затьмарювала навіть блиск батьківських скарбів; світло, від дзеркального лику її відбившись, очі засліплювало і розум; коли ж траплялося їй пройти мимохідь, навіть з простого заліза електричні сипалися іскри; звістка про неї найвіддаленіших досягала зірок.
Почув про неї Ферицій, трону іонідського спадкоємець, і побажав з'єднатися з нею навіки, так, щоб входи та виходи їх ніщо вже розімкнути не змогло. Коли оголосив він про це своєму батьку, дуже перейнявся король цим і сказав: