Нарешті Пан Копайло тихо промовив попереду:
— Увага! Перетинаємо кордон Темнондії. Виходимо у Залу Зітхань.
І справді, з вузького коридора вони вийшли У простору підземну залу, тьмяно освітлену зеленим світом, що випромінювався від якоїсь незграбної істоти, що лежала у кутку. Високо вгорі на стелі висіли головами вниз величезні кажани. Але тихі зітхання линули не згори, а знизу. А внизу, крім дивовижної істоти, не було НІКОГО. Проте істота не зітхала, а сопіла носом крізь сон.
— Це і е Вогнедишний Змій Нокард, — тихо сказав Пан Копайло, показуючи на сплячого.
— Значить, так, — прошепотів Бровко Барбосович. — Я сховаюся за тією брилою, що праворуч, а ви за тією, що ліворуч.
Так і зробили.
Бровко Барбосович сховався за однією кам’яною брилою, а решта — за іншою.
І Галочка враз заспівала, та так голосно, що аж луна покотилася до стелі і кажани зашурхотіли крилами, прокидаючись.
дзвінко виспівувала Галочка-Співалочка.
— Га?! Що?! Хто?! — прокинувшись, замотав головою Нокард і підхопився з землі. Стало видно, що він затуляв собою отвір у стіні, який, мабуть, і був входом до Печери Невільниць.
внову заспівала Галочка.
Нокард був бородатий, з вилупленими зеленими очима і в дуже пом’ятому, пожмаканому костюмі: видно, весь час спав, не роздягаючись.г
Нарешті він збагнув, звідки лунає пісня, і посунув до брили, за якою причаїлися наші герої.
— А хто це тут ховається такий зухвалий? От я зараз…
— Перебігаймо далі,— шепнув Грайлик Галочці, і вони пригінцем поза кам’яними брилами побігли подалі від входу у Печеру Невільниць.
— Ку-ку! — визираючи з-за кам’яних брил, гукали вони раз у раз.
— Ху! Ху! — пахкав на них полум’ям з рота Нокард. Їх обдавало жаром, але полум’я до них не досягало. Нокард виявився незграбним, неповоротким і ніяк не міг наздогнати їх. Під час спалахів вогню вони встигли помітити, як Бровко Барбосович шмигонув у вхід до Печери Невільниць і зник там.
Нарешті Нокард захекався і, втомлений, сів на землю.
— Що ви хочете? — безсило спитав. — Чого прийшли?
— А чого ви приховуєте, що ви Дракон, а не змій? — не відповідаючи, спитав Грайлик.
— Так треба.
— Кому?
— Мені.
— Чому?
— Ех-хе-хе! — тяжко зітхнув раптом невдаха-змій. — . Що ви розумієте? Нічого ви не розумієте…
І раптом…
Раптом у Залі Зітхань зробилося темно, хоч в око стрель.
І у цілковитій темряві почувся вкрадливий свистючий голос:-
— Приємна несподіванка! Невільники с-самі з-з’явилис-ся до мене.
Було ясно, що цей голос належав не кому іншому, як володарці Підземного Царства Чорнавії Темнондії. Оскільки вона була Чорнавія та ще й Темнонда, вони її, звичайно, не бачили.
— Кажани мої вірні! А віднес-сіть-но з-зухвальців до Камери Попереднього Ув’яз-знення! — владно наказала Чорнавія.
Зашурхотіли крила, і Грайлик та Галочка відчули, як цупкі кігті велетенських кажанів вп’ялися їм у плечі, підняли в повітря і кудись понесли.
Останнє, що вони почули, було одчайдушне «Няву-няв!» Котофея Котофейовича.
Скільки тривав політ у темряві — важко було сказати.
Та от кажани опустили їх на холодну сиру долівку, і хлюпання крил, віддаляючись, завмерло.
— Якісь кажани дурепські! Хлопають крилами. Інші летючі миші літають зовсім безшумно, а ці хлопають, — сказав Грайлик. Сказав, щоб не мовчати. Щоб якось підтримати Галочку. Але Галочка була молодчинка. Інша б стала рюмсати у такому становищі, а вона знайшла в собі сили навіть пожартувати:
— Побачили б дівчатка, як мене летючі миші у повітрі носять! Наша ж дівчачня мишей страх як боїться. І я теж… А де Котофей Котофейович і Пан Копайло?
— Щось не чуть, — прислухавшись, сказав Грайлик і для вірності навіть гукнув — Агов! Де ви? Ви тут?
Але ніхто не відповів.
— Невже з ними щось сталося? — стурбовано промовила Галочка.
— 3 усіма нами сталося. Бачиш, у яку халепу втрапити. Але нічого! Якось виплутаємося. Не бійся, — бадьоро сказав Грайлик. Хоча він і гадки не мав, як вони будуть виплутуватися. Але мусив же він підтримати принцесу Галочку.
— Як там Чух і Миня? — зітхнула Галочка. — Бідні!
— Ну, Коша ж сказав, що не дасть їм загинути, що врятує їх. Я йому вірю.
— Я теж, — знову зітхнула Галочка. — Але все одно… Не так-то воно легко. Ти там не був, а я була. Побачив би ти Дракониду! Таке страховисько, що… І Кошу жалко. Невже ми його більше не побачимо?..
— Побачимо! Побачимо! — вигукнув Грайлик.
Хоча поки що вони не бачили навіть одне одного.
РОЗДІЛ XV
Коша виявляє кмітливість.
Залізні чоботи
Поки Грайлик і Галочка сидять у Камері Попереднього Ув’язнення і бадьоряться, хоч надій на порятунок не дуже багато, давайте перенесемося у Дракондію і подивимося, що там робиться.
Коли Коша прилетів додому, то побачив таку картину.
У садку за палацом, у літній кухні топилася піч. Драка-Забіяка підкладав полінця і дивився на вогонь. Він дуже любив вогонь. На печі стояла величезна пательня.
Драконида Семенівна точила на точилі великого ножа.
Дракон Іванович за столом різав цибулю і плакав. Чи то від цибулі, чи з іншої причини — хтозна.
А от Чух і Миня, що лежали зв’язані на землі, плакали з причини абсолютно ясної. Бо прекрасно розуміли, для чого точиться ніж, топиться піч і ріжеться цибуля.
Першою побачила Кошу Драконида Семенівна.
— О! — вищирилася вона. — Дивіться, хто до нас прилетів!.. Писав — «прощайте, не шукайте»— і нате — здрастуйте вам!
— Ги-ги-ги! — дрібно засміявся Драка-Забіяка.
— Що, синку, несолодко на чужині серед людей? — витер сльозу Дракон Іванович. — «Бий драконів!» «Бий драконів!» Знаю-знаю. Чув.
— От ми їх за це й підсмажимо зараз, — прицмокнула губами Драконида Семенівна.
— Ні! — рішуче вигукнув Коша. — їх не можна їсти!
— Чому? — підняла брови Драконида Семенівна.
— Вони наші родичі. Драконського роду.
— Що-о? Неправда!
— Правда-правда! Оцей керосин п’є,— показав Коша на Миню. — Можете понюхати. А той його двоюрідний брат.
Драконида Семенівна схилилася над Минею:
— Справді. З рота пахне керосином. Ледь-ледь, правда.
— Бо давно вживав. Дефіцит. Дістати неможливо. Думаєте, легко їм там? — Коша шморгнув носом.
— Авжеж! «Бий драконів!» — співчутливо мовив Дракон Іванович і знову витер сльозу.
— Так що ви, йолопи, не сказали? — сердито гримнула на хлопців Драконида Семенівна, розв’язуючи їх. — Мало у гріх мене не ввели.
Миня і Чух піднялися з землі і розгублено кліпали очима, не вірячи у своє спасіння.
— Я їх проведу. Бо вони самі дороги не знайдуть, — сказав Коша.
І тут сталося те, на що Коша аж ніяк не сподівався.
— Ні! — рішуче рубонула повітря своєю товстелезною рукою Драконида Семенівна. — Нікуди я їх не відпущу! У нас житимуть. Раз драконського роду, нічого їм поневірятися серед людей, щоб на них там «Бий драконів!» кричали. І ти більше нікуди не рипнешся. Взую тебе у залізні чоботи, щоб літати не міг. І гаплик!
Коша не встиг отямитися, як вона схопила його за руку.
Через хвилину на його ногах були важезні залізні чоботи, прикуті ланцюгами до залізного ж пояса, замкненого на замок, ключ від якого Драконида Семенівна поклала собі в кишеню. Не те що літати, навіть по землі пересуватися було дуже важко.