У трубці клацнуло, розмова перервалася.
У Грайлика так шалено калатало серце, що аж вуха позакладало. І він не відразу почув голос тата:
— Ти що — не чуєш? З ким це ти балакав? Хто це дзвонив? Мама?
— Н-ні,— отямився нарешті Грайлик. — Це… це Галочка… Запрошувала до себе… гратися…
— То біжи швидше! — з іншої кімнати весело гукнув тато. — А то нудишся. Аж кисло дивитися.
Коли Грайлик вийшов на сходи, серце його мало не вискакувало з грудей.
Він спустився на площадку третього поверху і глянув на підвіконня.
У кутку біля рами лежав маленький поліетиленовий пакетик.
Тремтячою рукою Грайлик узяв його. На просвіт було видно сім маленьких біленьких горошинок-таблеток. Точнісінько таких, як оті гомеопатичні, що давала йому колись приймати мама. У Грайлика була алергія, лікар-гомеопат приписав йому гомеопатичні таблетки, і мама давала йому їх по шість штук тричі на день. Причому були номери — перший, другий, третій. Щоб Грайлик не комизився і не опирався (а було йому тоді ще неповних три роки), тато придумав, що ті таблетки лікар передав йому від чарівника-гнома Спиридона Спиридоновича Красношапки, і називав таблетки не гомеопатичними, а «гномеопатичними». Про ті таблетки і чарівника-гнома Спиридона Спиридоновича Красношапку тато, присипляючи Грайлика, розповідав йому колись багато кумедних пригод. Веселий був у Грайлика тато — Усміхайло Петрович.
І, згадавши тепер того гнома, Грайлик одразу заспокоївся. І обіцяні дідусем Татаєм небезпечні пригоди, труднощі, перешкоди і різні випробування вже не здавалися йому такими страшними.
Грайлик сховав пакетик з таблетками у кишеню і підстрибом побіг у двір шукати Сороку Скрекекулію. У такт його підскокам під горлом лоскотно підстрибувало радісне передчуття пригод і несподіванок. Грайлик дуже любив, щоб було цікаво.
Сорока Скрекекулія сиділа на стовпчику гойдалки і нервово смикала хвостом.
Грайлик рвонувся, щоб підбігти до неї… Аж тут Сорока Скрекекулія раптом безладно змахнула крилами і впала на землю. І відразу з кущів вискочив Розбишака-Заважака з рогаткою у руці.
— Урра! Вцілив! Урра! — вигукнув він, хапаючи нерухому Скрекекулію.
Грайлик у розпачі завмер.
Він у цей час не думав ні про що. Безмежний жаль до загиблої сороки охопив його.
І тут він згадав про чарівні таблетки. Вихопив з кишені пакетик, витрусив на долоню одну таблетку, вкинув у рота і подумки вигукнув:
— Хочу, щоб Скрекекулія була врятована!
У роті зробилося гірко-прегірко. А потім враз солодко-пресолодко.
Цю ж мить з вікна четвертого поверху залунало голосне:
— Вітю-ю! Додому! І що це у тебе в руках? Ану кинь зараз же!
Розбишака-Заважака швиргонув Скрекекулію у пісочницю і побіг до під’їзду.
Грайлик кинувся до бідної сороки. Схопив її, притис до грудей. І враз відчув, що серце її б’ється. Сорока Скрекекулія розплющила одне око. Друге.
— Ох! — сказала вона. — Що це зі мною?
— Як ти себе почуваєш?
— А-а, це ти?.. Та нічого. Трошки зомліла. Контузія. Але кістки цілі, крила теж. А це дуже важливо. Бо нам же з тобою треба негайно вирушати. Я тебе якраз чекала.
— А хто тобі сказав? Хто?
— Як — «хто»? Дідусь Татай!
— А хто він такий?
— Чарівник.
— А… а ти його бачила?
— Ніколи.
— А як же тоді?..
— А мені горобець Чик Чирикчинський передав. А йому з зоопарку сова пані Пугач-Сиченко сказала. А вже їй, здається, сам дідусь Татай. Отаке — скрекеке!.. Ну гайда! У путь! Летимо!
РОЗДІЛ III
Пригода-перєшкода перша.
Страховиндія-Жаховиндія
Може, вас подивувало, що сорока сказала «Летимо!»?
То не дивуйтеся, будь ласка.
Звичайно, Грайлик не пташка, крил не має і сам по собі літати не може. Але у Дитиндії чого-чого, а засобів пересування вистача. Лозину чи віник осідлав — і ти вже на баскому коні. А онде на дитячому майданчику вкопано дерев’яний корабель— щогла з прапорцем, капітанський місток, штурвал, на кормі великими літерами написано горде ім’я — «Варяг». Ставай на місток, берися за штурвал. І от уже за бортом хлюпочуть морські хвилі, солоний вітер б’є в обличчя, і альбатроси ширяють над щоглою. А каруселя, ви думаєте, що? Тут вам і автомашини, і літаки, і навіть ракета.
Ну ракета, звичайно, ні до чого. Скрекекулія за нею не вженеться.
Сів Грайлик на літака, ввімкнув мотор, і — уже в небі безкрайньому.
Сорока Скрекекулія попереду, Грайлик на літаку за нею.
Пропливають унизу міста, села, поля, ліси, річки й озера… Аж от і море-океан. Тридесяте Царство, як відомо, за морями, за лісами. Неблизький світ.
Коли навкруги весь час море та море і нарешті з’являється берег, так і хочеться вигукнути на все горло, як це й робили завжди мореплавці:
— Земля-а!
Що Грайлик і зробив, звичайно.
Пішла Сорока Скрекекулія на посадку. І Грайлик за нею.
Приземлилися на березі.
— Ну що? Приїхали? Тридесяте Царство? — питає Грайлик, роздивляючись навкруги.
— Еге! Яке-кий швидке-кий! — скривила дзьоба Скрекекулія. — А про небезпечні пригоди, труднощі, перешкоди, випробування різні забув? Це ще тільки перше царство, а нам аж у тридесяте.
Почухав Грайлик потилицю. Та робити нічого.
— Ну що ж — я готовий.
Тільки сказав — вискакує з кущів на берег хтось із голови до ніг закутаний у чорний плаш — ні обличчя, ні очей не видно. Волохата лапа з чорними пазурами з-під плаща висмикнулася, Грайлика за руку — хап.
— Грайлик?
— Ага, — розгублено пролепетав Грайлик.
— Пррекррасно! Країна Страховиндія-Жаховиндія вітає тебе! Ходімо-ходімо! Швиденько! — І не встиг Грайлик і оком зморгнути, як його вже потягли у кущі, а там у якусь яму і в страшне підземелля. На стінах ліхтарі з людських черепів світяться жахливо. Скелети кістками гримлять. Неймовірні потвори з темряви лупають. А на троні таке страховисько сидить — навіть описати, вибачте, не можу, лячно.
— Навколішки, нещасний! — гримнув той, що привів Грайлика. — Перед тобою володар країни Король Страху Жах Тринадцятий!
І у спину Грайлика — луп!
Підігнулися у Грайлика коліна — чи то від переляку, чи то від штурхана, і впав він навколішки.
А з трону вже сичить по-зміїному Король Страху Жах Тринадцятий:
— Не смій і думати про дальшу подорож. Ждуть тебе страшні тортури. Буде тобі гаплик!
І вже повзуть звідусюди з темряви неймовірні страхолюдні потвори. Жахними очима лупають, зубатими вогнедишними пащами клацають.
Ближче, ближче, ближче…
«Нічого собі пригода, нічого собі перешкода! — думає Грайлик. — Так і заїкою стати можна. Ні! Ні! Ні! Не хочу!»
Миттю з кишені пакетик вихопив, таблетку у Рота і подумки:
«Хочу, щоб все це зникло! Знову на берег хочу!»
У роті стало солодко-пресолодко. А потім враз чогось гірко-прегірко.
Блись! — і Грайлик знову на березі біля свого літачка. Тут же і Сорока Скрекекулія
— Ну що там таке? Скрекеке!
— Хай йому біс! — одмахнувся Грайлик. — І розказувати не хочеться. Летимо далі!