— Що? — не зрозуміла служниця.
— Ну, живете ви де?
— У палаці живемо. Палац шаха Шах-Шараха усі знають.
— Ясно. Там і чекайте.
— Ой, дякую вам! Ой, ви такий добрий, такий благородний! Хай вам Бог помагає.
Грайлик так розгубився, що не втримався і сказав:
— Хай!
Попрощався Грайлик із служницею і поїхав у той бік, куди вона показала.
Їде, а сам думає: «От непереливки! Як же я ту принцесу Шах-Шароню визволю?… Негайно треба десь лицарські лати діставати. Негайно. Хоч би зустрівся хтось порядний, підказав, де тут у них у середньовіччі лати дістають, як це робиться».
Тільки подумав, аж чує — ззаду хтось скаче, наздоганя його.
Завмер Грайлик — чи не ворог, бува? У середні віки небезпека чигала на кожному кроці.
Наблизився подорожній. Обличчя привітне, усміхнене, плащ червоний, золотом розшитий, на голові капелюх з павиним пером. На коневі червона попона, теж золотом розшита.
Не схожий наче на ворога.
Коня осадив.
— Добрий день! — каже.
— Драстуйте, як не жартуєте! — відповів Грайлик (його дідусь Петрусь завжди так вітається).
Помовчали трохи, один до одного приглядаючись.
— А ви хто, пробачте, будете? — питає нарешті Грайлик.
— Дон! — каже той.
— Дон?! — вигукнув Грайлик, одразу про Дон Кіхота згадавши. — То ви, певне, лицар?
— Авжеж! Лицар! Аякже! — Дон плаща відгорнув: під плащем залізні лати виблискують.
Зітхнув Грайлик заздро.
— Що таке? — усміхнувся Дон. — Чи не хочеш і ти у лицарі!
Грайлик ствердно кивнув.
— Тільки лат нема, — і знову зітхнув.
— Не біда. Можна дістати, — бадьоро сказав Дон.
— Де?
— Є тут один граф. Я якраз до нього їду. Все на світі має. Поїхали разом. Мені такий товариш, як ти, саме потрібен.
— Серйозно?! — зрадів Грайлик. — І по дорозі якраз. От удача! Поїхали разом.
— А звуть тебе як? — питає Дон.
— Грайлик.
— О! Гарне ім’я. Легко можна переробити на лицар віконт де Грай.
Зашарівся Грайлик від задоволення.
— А ти мені одразу сподобався, з першого погляду, — сказав Дон.
— І ви мені,— щиро признався Грайлик.
А сам подумав: «От пощастило! Одразу справжнього лицаря зустрів. Він мені допоможе».
РОЗДІЛ III
Принц Бо-Бо. Барон Менших-Ображайло.
«Головне — це інформація».
Їдуть вони далі.
Аж бачать — скаче назустріч вершник. Розхристаний, захеканий, капелюх набакир — наче сто вовків женуться за ним.
— О! — каже Дон. — Принц Бо-Бо. Щось, мабуть, трапилося.
Підскакав принц Бо-Бо. Блідий, як сметана. Ледь дише.
— Що таке? — питає Дон.
— Ой! Не кажіть! Барон Менших-Ображайло за мною женеться. Бо-боюсь бі-біда буде, — затинаючись прохекав принц і озирнувся лякливо.
Лицарі мусять один одного виручати, — сказав Дон, і Грайлик не встиг оком зморгнути як Дон та принц Бо-Бо звернули з дороги у ліс і сховалися за деревами.
А Грайлик на дорозі лишився. Бо Дон йому нічого не сказав, щоб він разом з ними ховався. Тож і незручно було Грайликові за ними хвостиком. Ще скажуть — боягуз.
Знову почувся тупіт. І з’явився на дорозі вершник. В одній руці меч, у другій спис. Очі сердиті, вуса настовбурчені, з рота — пара, мов із самовара.
Підскакав:
— Гей, пацан! Тут принц Бо-Бо не проскакував?
— Не проскакував, — твердо відказав Грайлик.
— А ти не той?.. Щось у тебе очі якісь… Брехати не вміють. Ану признавайся! — І барон Мепшпх-Ображайло прямо в груди Грайликові списом націлився.
Думати було ніколи.
Як хочеш стати лицарем, треба діяти рішуче.
Відбив Грайлик своїм списом баронів спис і сам йому націлився в груди.
— Не смійте менших ображати! — вигукнув одчайдушно. Будь що буде!
У барона від несподіванки аж рот роззявився. Не чекав він такого.
— Тю на тебе!.. Вже й пожартувати не можна. Ну, я далі поїхав, — коня пришпорив і поскакав, куряву здійнявши.
А як затих удалині цокіт копит, виїхали з лісу Дон і принц Бо-Бо.
— Ху! — полегшено зітхнув принц Бо-Бо. — Слава Богу!
Пришпорив коня і чимдуж поскакав назад.
— Навіть не подякував, ну! — презирливо сказав Дон. — А я ж його ховав-рятував. От же!
— А що той барон хотів од принца Бо-Бо? Чого за ним гнався? — спитав Грайлик.
— Та, розумієш, принц Бо-Бо запросив у гості принцесу Шах-Шароню. І всім похвалився, що вона прийняла запрошення. Барон примчав до принца. Дуже хотів з принцесою побачитися. А принцеса не приїхала. Барон вирішив, що принц або всіх обдурив, або ховає десь принцесу… ну і…
— І не обдурив, і не ховає,— сказав Грайлик.
— А ти звідки знаєш?
— А мені служниця Ципа-Дрипа сказала. Принцесу якийсь пан Грубіян Чорна Маска захопив у полон.
— Та що ти кажеш!.. Пан Грубіян Чорна Маска?.. — Дон задумався. — Щось не знаю у наших краях ніякого пана Грубіяна. А як він виглядає?
Грайлик переказав усе, що йому говорила служниця про пана Грубіяна.
— Ніякий то не пан Грубіян! То граф Чужєкало-Хочукало! Жодних сумнівів!
— Той, до якого ми їдемо?
— Ні. Ми їдемо до графа Моєкала-Недамкала. А то його сусіда і двоюрідний брат — Чужекало-Хочукало. Дуже любить воювати, весь час зазіхає на щось чуже. Але нічого. Тепер хоч нам відомо, де принцеса. Головне, Грайлику, — це інформація! Знати — що, де, коли… Від цього залежить успіх будь-якої справи.
РОЗДІЛ IV
Маркіз Крутій-Хитрило
Дон, мабуть, сам не уявляв, як швидко підтвердяться його слова про інформацію.
Знати — що, де, коли — ніколи таки не зайве.
Вони й гадки не мали, що буквально через кілька хвилин…
Незнайомий вершник вискочив з лісу так несподівано, що не лише Грайлик, а й Дон вражено зупинився.
Незнайомець був, певне, такий же лицар, як і Дон. Бо з-під синього оксамитного плаща виблискували в нього залізні лати.
— Оу! — радісно вигукнув незнайомець, побачивши їх. — Дорогий мій! Я вас вітаю!
І, під’їхавши впритул, обійняв Дона.
Забрязкало й заскреготіло так, наче то обіймалися не лицарі, а два порожніх відра.
Обернувшися до Грайлика, незнайомець спитав:
— Кого маю честь бачити?
— Ви маєте честь бачити мого юного друга, початкуючого лицаря віконта де Грая.
Грайлик почервонів.
— Оу! Прекрасно! Прекрасно! Тоді надзвичайна новина, якою я з вами хочу поділитися, буде цікава й для нього.
І він замовк, дивлячись на Дона багатозначно.
Дон дивився на незнайомця, усміхаючись, і чекав.
Але той мовчав.
І Дон не витримав:
— Так що сталося?
— Ви знаєте, що сьогодні в гості до принца Бо-Бо мала приїхати принцеса Шах-Шароня?
— Знаємо.
— А що вона не приїхала — знаєте?
— Знаємо.
— А чому не приїхала — знаєте?
— Знаємо. Її викрав граф Чужекало-Хочукало.
— А де зараз принцеса — знаєте?
— Ну… мабуть, у замку графа,
— Ха-ха-ха! — засміявся незнайомець, весело потираючи руки. — От і не знаєте! Не знаєте! Нема принцеси у графа! Нема!
— А де ж вона?
— Оце і є незвичайна новина! Принцесу перехопив князь Дражнило-Насміхальський і повіз у свій маєток. От! Пробачте, поспішаю до шаха Шах-Шараха. Кажуть, він уже дізнався про викрадення принцеси і призначив нагороду за ЇЇ повернення — мільйон золотих дукатів. Хочу уточнити. До побачення! — Незнайомець пришпорив свого коня і помчав по дорозі.
— Хто це? — спитав Грайлик.
— То маркіз Крутій-Хитрило. Звичайно, йому вірити не можна, але… хто його зна… Більша частина з того, що він казав, — правда. І те, що принц Бо-Бо запросив принцесу, і те, що вона не приїхала, і те, що її викрав граф Чужекало-Хочукало, й те, що шах Шах-Шарах уже знає про це (служниця Ципа-Дрипа, яку ти звільнив, йому, звичайно, розповіла). Отже — все може бути… В усякому разі треба швидше їхати до графа Моєкала-Недамкала. Там дізнаємося.